Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр - Андрій Іванович Харук
При формуванні Повітряного Флоту загалом дотримувались схеми, розробленої в часи Центральної Ради. Розпорядженням управління Повітряного Флоту був запроваджений суворий порядок нумерації авіаційних підрозділів. Дивізіони отримали номери тих корпусів, до яких вони прикріплялись. Авіаційні загони мали суцільну нумерацію, причому парні номери відводились для гарматних авіазагонів, непарні, що не діляться на три — для розвідувальних, і непарні, що діляться на три — для винищувальних. Передбачалось залишити проміжки в нумерації, оскільки в перспективі склад кожного дивізіону мав бути доведений до шести загонів — трьох гарматних, двох розвідувальних і одного винищувального. Таким чином, наприклад, до складу 1-го (Волинського) корпусного авіаційного дивізіону входили 1-й розвідувальний авіазагін, 2-й і 4-й гарматні та 3-й винищувальний, до 2-го (Подільського) — 7-й розвідувальний, 8-й і 10-й гарматні та 9-й винищувальний і т. д. Наказами по управлінню інспектора авіації ч. 101 від 5 серпня та ч. 108 від 12 серпня 1918 р. був затверджений повний перелік корпусних авіаційних частин армії Української Держави із вказанням підрозділів, на базі яких ці частини формувались, та їх дислокація.
Формування і реорганізація авіаційних частин не завжди проходили без проблем. В деяких випадках командування сухопутних підрозділів не поспішало передавати Управлінню Повітряного флоту ті авіачастини, що опинились у них в підпорядкуванні. Прикладом цього може служити доля 1-го Українського армійського (Запорозького) авіазагону, що з квітня 1918 р. знаходився у Слов'янську в підпорядкуванні бригади Натієва (Запорозької бригади). Наказом по авіації Української Держави ч. 77 від 12 липня 1918 р. ця частина мала бути передислокована до Катеринослава і увійти до складу 8-го авіаційного дивізіону як 46-й гарматний авіазагін. Однак таке рішення викликало опір командування бригади. В кінцевому підсумку в серпні 1918 р. інспектор авіації Харківського району змушений був погодитися на компроміс: підпорядкувати 1-й Український авіаційний загін в технічному відношенні 8-му авіадивізіону, а в оперативному і господарському — бригаді Натієва.
Штатна чисельність авіаційних підрозділів визначалась цілою низкою документів, частково затверджених ще в часи Центральної Ради. Зокрема, комплектування підрозділів особовим складом здійснювалось відповідно до розроблених в березні-квітні 1918 р. штатів: № 5 для районного управління інспектора авіації, № 6 для гарматного авіазагону, № 8 для розвідувального, № 9 для винищувального, № 10 для потяга-майстерні, № 11 для авіапарку, № 1 для районного управління інспектора повітроплавання, № 2 для навчально-кадрового повітроплавного загону, № 3 для повітроплавного парку. Кількість літаків в підрозділах була визначена циркуляром інспектора авіації Наконечного від 23 травня 1918 р. Відповідно до встановлених у ньому норм, в кожному авіаційному загоні повинно було нараховуватись 10 літаків — 5 першої черги і 5 другої черги. До першої черги відносились машини зовсім нові, та такі, що ще не були у крупному ремонті. їх передбачалось берегти для участі у можливих бойових діях, а в мирний час дозволялось використовувати лише для виконання особливо відповідальних завдань, наприклад для кур'єрських польотів з пакетами чи з представниками командування. До другої черги мали бути віднесені ті літаки, що вже пройшли капітальний ремонт, або потребували незначного ремонту, що міг бути виконаний силами самого загону. Такі машини мали використовуватись для повсякденних тренувальних польотів. У червні 1918 р. було прийнято рішення мати крім літаків у загонах, ще по дві машини в управлінні дивізіону — для підтримання льотної майстерності пілотів, що служили в управлінні, а також для здійснення зв'язку з підрозділами. Таким чином, укомплектований за штатом корпусний авіаційний дивізіон повинен був мати 42 літаки, а для восьми дивізіонів (без врахування Ескадри повітряних кораблів і навчальних підрозділів) потрібно було 336 машин. Деякі дослідники, зокрема А. Шанковський, оцінюють загальну чисельність гетьманської авіації у 500 літаків. Однак реально ця цифра була значно нижчою, ніж передбачалось штатами — влітку 1918 р. авіація Української Держави нараховувала за архівними даними 193 літаки, в тому числі 189 легких машин і чотири важкі бомбардувальники типу «Ілля Муромець». Слід також врахувати той факт, що значна частина цих літаків була небоєздатною, багато машин потребували більш-менш складного ремонту, заміни двигунів тощо.
Основу авіаційного парку армії Української Держави становили колишні російські літаки, значною мірою зношені та застарілі. Прагнучи посилити власні військово-повітряні сили, гетьманський уряд наполегливо шукав шляхи придбання для них нової авіатехніки, проте можливостей для цього було не надто багато. Найпотужніший український авіазавод «Анатра» в Одесі опинився під повним контролем австро-угор-ської окупаційної влади. Хоч він і продовжував працювати, але збудовані тут влітку-восени 1918 р. літаки-розвідники «Анасаль» надходили не до гетьманської авіації, а до цісарсько-королівського війська, яке замовило одеській фірмі 200 таких машин. Постачання літаків з країн Антанти припинилось, оскільки гетьманський режим був союзником Німеччини. Намагаючись реанімувати власну авіаційну промисловість, гетьманський уряд приймає рішення про передачу в розпорядження військового відомства бердянського авіаційного заводу фірми «Матіас». Тут знаходились вузли і деталі для сотні замовлених ще царським урядом розвідників «Фарман XXX» — ці морально застарілі, але фізично нові літаки могли суттєво посилити гетьманську авіацію. 16 жовтня 1918 р. голова інженерного комітету головного інженерного управління видав розпорядження про створення комісії для «обміркування» даного питання. Наказом по Повітряному Флоту ч. 80 від 18 жовтня 1918 р. представником від авіації до цієї комісії був призначений виконуючий обов'язки старшого осаула Управління Повітряного Флоту хорунжий Павлінець, який «за царя» був військовим представником на заводі «Матіас». Проте падіння гетьманського режиму перешкодило налагодженню роботи цього підприємства.
Досить значну увагу, незважаючи на важке загальне фінансово-економічне становище, гетьманський уряд звертав на питання матеріального забезпечення військовослужбовців-авіаторів, намагаючись гарантувати їм пристойний життєвий рівень. Наприклад, влітку 1918 р. розмір грошового утримання командира авіадивізіону становив 800 карбованців на місяць, а підпорядковані йому старшини одержували на 10–25 % менше. Щоб скласти уявлення про співвідношення грошового утримання і цін, наведемо тогочасні ціни на деякі товари повсякденного попиту: пуд пшеничного хліба коштував 11 крб., пуд сала — 133 крб., пуд мила — 60 крб., відро вина — 16 крб. 34 коп.
Однак, незважаючи на досить пристойні заробітки, становище із забезпеченням кваліфікованими кадрами, як льотними, так і технічними, було далеко не безхмарним. Наприклад, влітку 1918 р. в Катеринославському авіаційному дивізіоні із належних за штатом двох гарматних авіазагонів, особовим складом був укомплектований лише один, а інший існував лише на папері. Розвідувальний загін того ж дивізіону мав трьох повітряних спостерігачів, але лише одного пілота. Іноді пілотів не
