Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Наостанок відповімо на запитання, яке може з’явитись у кожного читача: чому ця Історія названа аналітичною, та що це може означати?
Справа в тому, що класична Історія (наприклад – Тацит) писалася, часом, з моральних позицій, але згодом центр уваги змістився в бік фактографії, з метою якнайточнішого відтворення подій минулого.
Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події, як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого, та в який спосіб призводять.
Оце ми й будемо вважати (в якомусь ступені, не більше) аналітичною Історією.
При такому підході, природно, заслуговують на аналіз лише основні та ключові події Історії, а низку вторинних довелося оминути. Однак ті, для кого Історія є не те, що було колись насправді, а всього тільки «політіка обєрнутая в прошлоє» – чимало потрудилися аби ці події для власної вигоди якомога спотворити. Що ж до цього, то тут викладається їх перебіг – саме з найбільшою можливою точністю.
2. Старіші корені. Велика Кимерія
Відомості з минулого постачає нам археологія, розкопуючи те, що полишилося від отого минулого, чи не в прямому сенсі слова. Чимало своїх набутків має вона із розкопів поховань. Старішими з них є поховання «катакомбної культури», що замінюються похованнями «зрубної культури», яка починається на теренах України десь 4–5 тисяч років тому; або 2–3 тисячі років перед нашою ерою (п. н. е.).
Звідки ми знаємо вік археологічної знахідки? Колись це було цілою проблемою, та – не тепер. Зараз все це робиться з досить високою точністю, радіовуглецевим методом. Хоч так можна визначати вік залишків лише орґанічного походження (див. Доп. 2).
Отже, це були дуже, дуже старі часи. Не було іще імперії хеттів, кретомінойської культури, а в Єгипті тільки починалося Середнє царство, іще не побудовано незрівняних храмів Карнаку; пройдуть сотні років, поки у Вавілоні будуть проголошені закони Хамурапі.
Хто були ці люди зрубної культури, що ховали своїх померлих у тих зрубах, подібних домівкам? – цього ми теж певно не знаємо. Але, наша мова зберегла пам’ять і про це у слові «домовина», яке походить від того ж кореня, що й слово «дім». Воно й досі нагадує нам про ті зруби. Слово «труна» – то вже пізнішого походження, скитське (ґотське). Віддзеркалює деяку зміну похоронних звичаїв, пов’язану, можливо, зі змінами в етносі. Є й інші, дуже старі слова, наприклад, «багаття», про яке ми вже згадували. Воно має, схоже, спільного кореня зі словом «багатство» та є, можливо, із тих часів, коли й власний вогонь був багатством первісної людини. А то вже часи, воістину, незапам’ятні.
Від них же, схоже, тягнеться до нас і слово «тулятись». Сучасний фінський словник містить слова «тулема» – прихід, та «тулі» – вогонь. Теж, мабуть, таке щось – дуже давнє. Можливо, що колись «тулятися» – означало просто приходити на вогник. Люди, що були тут на той час і полишили нам це слово, зтикалися, виходить, із фінськими народами, які, можливо, жили у нас перед тим; або, принаймні, жили значно ближче до нас, ніж потім.
Усе це є цікаві дрібностки, не більше. Але, накопичення такого матерілу та його правильне подальше осмислення – здатні змінювати, часом, наші погляди на минуле.
Отже, зараз можна твердити досить певно, що ті люди були індоєвропейцями та належали до народів балтицької групи, від яких насьогодні полишились тільки латиші та литвини (В. Суслопара). Про невірогідну широкість розселення цих народів у ті часи – дає достатнє уявлення певна подібність сучасної литовської мови до латини на заході або до індійського санскриту на сході. Отже, вони були балти, «балтаі» – білі, світлі (лит.). Балтицькою, так само, є основа нашої української мови (та, загалом, інших слов’янських мов) та значна частина її лексики (словного запасу). Десь біля семи сотен коренів слів, що поріднюють нашу мову із сучасною литовською (а скільки ж прошло часу!), – переконливо свідчать, що й ці люди не зникли без сліду, що ми є їх прямими нащадками.
Греки Еллади, що з’явилися в Європі значно пізніше, називали цих людей, своїх сусідів та попередників, – пеласгами та лелегами. Останні, щоправда, якось хутко зникли з історії; та – за досить цікавою леґендою (див. Доп. 3). Мабуть саме з тих пір в Україні вважається великим гріхом убити журавля або чорногуза. Але, пеласги… То вже є цілком історичні люди, яких в Елладі вважали навіть першими людьми на землі, та збірка «Грецькі міти» Роберта Ґрейвза (1958) починається саме «Пеласгічним мітом про створення світу». Греки Еллади згадують пеласгів як відважних мореплавців та кіннотників, перших у світі хліборобів та добрих пастурів.
До цих же людей, балтів, яких греки називали потім кимеріянами, належить, можливо, славетна Трипільська культура, чи не старіша в Європі, залишки якої вперше відкрив наш видатний учений Вікентій Хвойка (див. Доп. 4). Він був чехом, але прожив більшу частину життя в Україні, яку вважав своєю другою батьківщиною. Він їй добре й прислужився, відкривши нашу велику древню культуру. На ті часи вона була обмежена його знахідками у Києві та Трипіллі, але пізніші дослідження показали всю розлеглість древньої Кимерії. Знахідки її культури протягуються від Дона, включають Крим із його Боспором Кимерійським (Керченська протока) та всю Україну. На захід і на південь ця культура сягала Чехії та Балкан. Тобто, зверніть увагу, теренів, які й зараз є слов’янські.
Ця обставина є важливою історично. Бо, як ті люди розмовляли балтицькими мовами, а всі слов’янські народи досі розмовляють схожими, то… значить вони більше нізвідки туди особливо не розселювалися, а тисячами років жили на своїх старих землях.
Кимеріяни були у своєму світі люди понад відомі, та полишили по собі спогади навіть у Біблії – у постаті грізних «гимраім» (тобто – тих же «кимеріян»), у ламентах пророків. Отже, їх тодішні військові (правдоподібно – морські) походи – сягали берегів Ханаану. Мало не тими ж словами буде потім описувати вторгнення скитів пророк Ієремія.
Двох кимерійських воїнів ми бачимо зображеними на грецькому саркофазі з Клазомен, та краще один раз поглянути, ніж тричі почути.
Вони
