Аналітична історія України - Олександр Боргардт
4. Посилена експлуатація, та так само-собі на користь, – слов’янського міту. Він ґрунтується на цілком хибному припущенні про спільне походження, етнічне та історичне, так званих слов’янських народів; припущенні, яке не відповідає жодній історичній дійсності. А тому, ніби, завдяки спільному походженні у минулому, – між ними має бути повна єдність сьогодні. Під керівництвом «старшєго брата», зрозуміло. Таке дурство вмить спростовується простим мисленим експериментом: зауважимо, якби існував у світі якийсь слов’янський нарід, численніший від росіян – цього міту не було би й сліду. Бо так – бачте «славянскіє ручьі сольются в русском морє», а – тоді? Тоді ж, напевно, у якомусь іншому («морі»), – чи не так? – а таке щось – неприпустимо!
Все це ми й розглянемо в міру нашої можливості, та представимо так, як воно було насправді. Підходити до всього ми будемо не з точки зору патріотизму, а з боку виявлення істини, якою би вона не була. Бо патріотизм, хоч який гарний, не є добрим дороговказом в історичних наукових дослідженнях. Набагато доцільніше керуватися звичайним потягом до істини. Бо, це ж наука, що би там не казати.
А наука – досить своєрідна. В історії, так само, як деінде, певні наслідки породжуються певними причинами але… історія є унікальною, а тому й неповторною, – внаслідок самої складності своїх подій. Коли розсіювання частинки силовим центром в однакових умовах завжди дає ту саму картину, то складні події історії – не повторюються в тому ж вигляді. Детермінований рух визначається початковими умовами, але історія – процес із великою кількістю учасників, а як такий відноситься радше до процесів випадкових.
А ці, в свою чергу, можуть зберігати вплив початкових умов, який заникатиме з часом, або ні. Ці останні процеси звуться марковськими, по імені математика А. Маркова (1856–1922), що їх відкрив. У американського фантаста Рея Бредбері є оповідання про машину часу та орґанізоване за її допомогою сафарі на динозаврів. Умовою було убивати лише тварин, все одно приречених на загибель, та не полишати в них кулі. Одне слово – не змінювати умови у минулому, які стають початковими для всього, що по них. Герой оповідання, у паніці, необачно розчавлює у далекому минулому метелика та повернувшись до дому дізнається, що на нещодавніх виборах президента, де переміг прогресивний кандидат, – насправді переміг реакціонер. З яким він, до того, – не у кращих відносинах.
Все це, зрозуміло, фантазія, але питання поставлене цілком слушно: за які відтинки часу, в середьному, затирається вплив якоїсь події? Не розчавлення випадкового метелика, та не п’ятдесят мільйонів років тому, ясна річ. Ідеться про більш реальні умови.
Але, з чого нам починати, поринаючи у далеке минуле України, та як саме підходити до справи?
Починати треба, звичайна річ, із самого початку, з того, – що було на Русі перед Руссю? А, як до цього підходити, – на те є приклад інших.
Історія такої, наприклад, повсюдно респектованої європейської країни, як Англія, на яку ми вже посилалися вище, то не є історія англійців, хоч сучасних, а хоч і будь-яких. Це радше історія того, як утворилися сучасні англійці. Англія перед нашою ерою (п. н. е.), то є Англія кельтська, а от на початку нашої ери (н. е.) – то вже буде Англія римська. Потім римлян змінили англи, ґоти та сакси, що наїхали до Британії на початку V ст. н. е. На добрих ґотських суднах та ґрунтовно, бо, як про те пише літописець – «мед генгест ок горса» – «з жеребцями та кобилами»; бо були селяни. Хоч дехто вважає, що то були їх ватажки, мало не конунги: Генгест (Жеребець) та Горса (Кобила). Подумали б радше, панове історики, а чи хто при здоровому глузді стане так себе називати? – поґотів, конунги… Останніми були нормани Вільяма Конкверора (1066–1087), що з Північної Франції наїхали до Англії 1066 та підкорили її собі, вбивши під Гастінгсом 14 жовтня 1066 останнього короля британських саксів, Ґаральда.
З цього прикладу має бути ясно, принаймні, що сучасні англійці не існували в незмінному вигляді з античних часів, а виникли як підсумок своєї власної історії, та без когось із них: кельтів, римлян, англів, ґотів, саксів, данів та норманів (отих, останніх з Нормандії), – були би дещо іншими людьми, не такими, як тепер. Важливим свідком складної та бурхливої історії острова є англійська мова, що містить у собі кельтскі, латинські та ґерманські первістки; часом – у досить цікавих сполученнях.
Свідком є й середньовічна англійська література (див. наприклад В. П. Керр, Темні віки, Лондон, 1975). Остання ґрунтовна зміна мови, яка ще більше наблизила англійську до зіпсованої латини, відбулася саме після Вільяма, та середньовічний епос «Беовульф» радше зрозуміє тепер швед, або дан, аніж сучасний англієць.
Але в Україні, за російською версією її історії, – все відбувалось інакше. Тут із давнього давна жили добрі слов’яни («прєдкі русскіх», ясна річ), біляві та блакитноокі. Вони ні з ким не спілкувались, не змішувались, відчайдушно відбиваючись від усяких чужинців, «інородцєв, врагов поґаних»; або від отих «нєсмєтних полчіщ дікіх кочєвніков». Та відбилися аж так надобре, що утворили, кінець кінцем, – вінець слов’янства – «Славноє ґосударство Россійскоє». Аж таке прогресивне та свободолюбне, що торгувати людьми в ньому заперестали лише 1861. Та до якого (чи не саме тому?) – геть усі «добровольно прісоєдінялісь».
Силою нещасних обставин ці «плідні» концепції лягли до основи й нашої з вами історії – української, хоч у кращих із наших великих істориків відчуваються не так вже помітно, не надто даються взнаки.
До того ж, така версія імперської історії може видатися для нас трохи дивною. Бо, як воно на відлюдді Британських островів спостерігалося таке нашарування різних народів, що згодом стали сучасними англійцями, то годі казати про нас. Хіба ж могло бути інакше? Бо наша Україна була вже не десь посеред моря, а – дослівно, на шляху від Азії до Європи. Вона стала західним окраєм Великого Степу, що простягався від Альп і Карпат до Алтаю, та якого середньовічні араби називали Дешт-и-Кипчак – Степ Кипчаків. Але кипчаки, або половці (вони ж – кумани, як дехто вважав), від яких пішли згодом кримські татари, – не були єдиними мешканцями Великого Степу. Він був справжньою матір’ю народів, які час від часу приходили з Азії до Європи. Вчені твердять, також, що він був, із давніх давен, чи
