Степовий пірат - Станіслав Лубєнський

1861 році селян у Російській Імперії розкріпачили. Їх уже не можна було купити, продати чи віддати. Вони вже не повинні були просити в пана дозволу на шлюб. Проте свобода регулювалася безліччю приписів. Крім того, мало який селянин міг собі дозволити викупити землю. Бідняки й далі змушені були виживати, працюючи в наймах: частина, як і раніше, орала панські угіддя, частина вирушила шукати роботи на цегельнях, у млинах і олійнях. До квітучого Гуляйполя почала стягуватись дешева й покірна робоча сила. Так тут розпочалась епоха індустріалізації.

У 1882 році німець Крюґер (названий тут Кригером) заснував завод сількогосподарського машинобудування. Це був перший великий промисловий заклад у селі. За кілька років сількогосподарську техніку почав виготовляти німецький єврей Борис Кернер. Він був кращим підприємцем, ніж Крюґер, і його фірма невдовзі випередила конкурента. Кернер виписував на завод підготовлених працівників із-за кордону, створив Товариство взаємного кредитування і торговий дім. Маєтком він поступався лише власникові сучасного парового млина німцеві Шредеру. Велетенське обладнання мололо чотири сорти борошна, з яких два найкращі йшли на експорт. Імпозантна будівля млина, зрештою, й нині залишається в доброму стані.

У 1885 році в Гуляйполі жило майже п’ять із половиною тисяч осіб, тут містилися: земська управа, церква, синагога, школа й тридцять крамниць. Власником однієї з них був купець Дмитро Тупіков, який оплатив будівництво жіночого ліцею і виділяв кошти на стипендії для найздібніших, але це радше був гідний шани виняток. Попри те, що тут наживалися статки, багатії неохоче інвестували в місто. Натомість через кілька років після заводу Кернера тут був збудований театр «Колізей», бо фабриканти й власники потребували розваг світового рівня.

Однак сам лише «Колізей» не змінив того факту, що Гуляйполе залишалося провінційною дірою. Тут практично не було медичної служби, відповідно смертність дітей від року до п’яти становила п’ятдесят відсотків. Коли наприкінці століття будували залізницю, місцевих запитали, чи хотіли б вони, щоб колія проходила через їхнє село. Ті відмовилися, побоюючись, що локомотив гудком лякатиме телят. Тоді й увійшла в обіг приказка: «Дурний, як гуляйпільська громада». У 1902 році зі шістсот тридцяти одного господаря хрестиками підписувалось п’ятсот вісімдесят чотири. У Гуляйполі налічувалося тоді понад десять тисяч мешканців.

І все виразнішим ставало соціальне розшарування. У той час, як Кернер і Крюґер сидять у театрі, робітники на їхніх заводах працюють по дванадцять-шістнадцять годин на добу. Загалом, селянам зовсім не легше, ніж сорок років тому. Водночас із робітниками з інших закладів до Гуляйполя починають їздити агітатори, чиї гасла падають на родючий ґрунт. На заводах створюються осередки радикальних політичних партій, вибухають страйки. Покірні селяни з Гуляйполя починають бунтувати.

II

Продавчиня на гуляйпільському базарі приглядається до мене з підозрою. Для кого запис? Чи можна подивитись документи? Маєте дозвіл? І чого раптом Польщу цікавить Нестор Іванович і Гуляйполе?

— Слухай, хлопче, тут тобі кожен скаже, що Махно був ще той бандит і злодій, — стискає мені руку якась обурена бабця. — Я знаю, бо мені дідусь розказував. Махно його побив і вкрав у нього коня. Якби він мав чисте сумління, то не втікав би до Франції.

Пані в кіоску з морквою чекає, поки бабця відійде.

— Аж таким поганим він не був. Люди його поважали, бо він дбав про бідних. А тепер так на нього наговорюють… Перебільшують, бо звикли до того, що їм роками казали.

Пані за сусіднім прилавком нашорошує вуха.

— Ніхто вже про бідну людину не піклується. Тепер лише бізнесмени живуть собі, як вареники в маслі. За Союзу все було, з дітьми у відпустку їздили. А зараз? На Пєрвомайській немає ні води, ні світла. Колись принаймні електрику давали. Може б, ти про це, молодий чоловіче, написав?

У ветеринарній крамниці якийсь чоловік купує мазь для копит.

— Мій дід лежав у лікарні з одним, який знав, де закопаний скарб Махна. Він чекав на синів, щоб їм розповісти, а ті дурні не приїхали. Ну і забрав таємницю в могилу.

З-за спини чоловіка вискакує його дружина.

— Нестор Іванович? Так це ж мій родич! Тіточний прадід з боку мами. Бабця мені розказувала, що впіймав колись Махно такого грубого багатія з перснями на пальцях. Не зміг їх стягнути, то шаблею відрубав. Бабця казала, що Батько був справедливий.

1

Махно для незалежної України — постать незручна. Він точно не є матеріалом, з якого можна зробити національного героя. Анархіст, ворог державного порядку, отаман степової утопії. Він не був мучеником за національну справу, але й не підпорядковувався владі більшовиків. За часів Радянського Союзу зміцніла його чорна легенда. В «Ходінні по муках», романі про дозрівання російської інтеліґенції до комунізму, Олексій Толстой змалював його як звироднілого бандита. Брехня, повторювана тисячі разів упродовж років, стала правдою. Прихильна пам’ять про махновський рух була небезпечною. Навіщо наражати себе й близьких на небезпеку? Колишні махновці заради святого спокою навчили своїх дітей, що боротьба під знаменами «Воля або смерть» була помилкою. Лише в деяких родинах потайки розповідали історії про справедливого гуляйпільського Батька, що роздав селянам землю й вигнав геть панів.

2

Довго вважалося, що Нестор Іванович Махно з’явився на світ у жовтні 1889 року. Він сам називав цю дату, а слідом за ним її повторювали історики. Проте парафіяльні книги вказують, що насправді він народився на рік раніше — 26 жовтня 1888 року за григоріанським календарем. Імовірно, його мати, Євдокія Матвіївна, змінила дату в метриці, щоби Нестор пішов в армію на рік пізніше. Це була в ті часи поширена практика. Військова служба тривала шість років, Імперія безперестанку вела війни. Цей прихований від держави рік означав, що у господарстві на дванадцять місяців довше допомагатиме ще одна пара чоловічих рук.

Не виключено, втім, що дату в метриці було змінено допіру 1910 року, коли Нестора мали