Степовий пірат - Станіслав Лубєнський
Здається, що чоловіки недолюблюють один одного, і вся ситуація з позуванням їх аж ніяк не тішить. Вони не кидаються навзаєм в обійми, немає ні піднесення, ні церемоніальних потисків рук. Немає навіть усмішки. Можливо, це провина фотографа? Може, це якийсь нездара, що не дає собі ради з налаштуванням? Може, дедалі роздратованіші, вони вже вкотре стають до фотографії? Привід важливий і його треба увічнити, закарбувати створення спільного фронту проти Добровольчої Армії генерала Денікіна. Отже, Червона Армія, а в її складі анархістська бригада, що воює під власними чорними знаменами, повинна дати відсіч наступу сил старого, царського порядку.
Це радше шлюб з розрахунку, ніж із кохання: більшовики, цілком позбавлені тилу в землеробській Україні, потребували авторитету Махна і сил його селянської армії. Махновці ж потребували набоїв і рушниць. Порозуміння крихке: існує кілька тем, яких не варто торкатися, кілька глибоких ідеологічних розбіжностей, що кидають тінь на цей союз. Проте наразі небагато солдат підозрюють, що багнети братніх армій можуть бути повернуті одні проти одних. У цю мить перед ними стоїть обов’язок захисту революції: врешті-решт і ті, й інші борються за кращий, справедливіший світ, хоча й бачать його по-різному.
Більшовики вважають Махна авантюристом, але не нехтують ані його талантом, ані військом. Селянська армія одягнута абияк, але воює самовіддано. Махно непоказний, але на півдні України цей заледве тридцятилітній чоловік розділяє й володарює. Люд співає, що воюватиме «не за Леніна, не за Троцького, а за батька гуляйпольського», а пани моляться, щоби випадково не опинитись на його шляху. Село вважає його наступником великого бунтівника Омеляна Пугачова, месником, що відплатить гнобителям за століття селянських злиднів. Селяни вірять, що він відбере у багатих і роздасть бідним, що подарує їм у власність землю, яку вони обробляють. Махно їх розуміє — він знає смак важкої праці на чужому полі.
І також знає теорію анархізму. В царській в’язниці він начитався Бакуніна, а 1918 року в Москві особисто познайомився з Петром Кропоткіним. Проте теоретизування його не приваблює. Махно — це людина вчинку, він хоче бачити анархізм у дії. Такі люди, як він, не зважають на відірваний ґудзик на куртці.
ІЛьвів і Запоріжжя розділені понад тисячею кілометрів, які зношені українські потяги долають за двадцять годин. Краєвид змінюється повільно. Пагорби Галичини, що колись називалася Східною Галіцією, і розлогі орні рівнини Поділля плавно переходять в іржавий, випалений сонцем степ. Лише бетонні перони вокзалів і продавці-розносники всюди однакові. У вагоні чути вже переважно російську з характерним для українців горловим «г» замість «ґ». Позаду залишаються знайомі за звучанням назви міст — Тернопіль, Вінниця. Колишні колгоспні поля поступово набувають ознак степу. Місцями краєвид перетворюється на місячний — глибокі, розлогі виробки, оточені териконами. Мертвота занедбаних фабрик, застиглих конвеєрів і самотніх коминів. Ні на що не придатні мамонти радянського індастріалу. На шляху Кривий Ріг, місто, збудоване вздовж однієї шістдесятикілометрової вулиці. На парканах повторюється напис «НАТО — НІ». Шахти і металургійні заводи. Тому земля — яскраво-червоного кольору. Червоний наліт на будинках, вимащені червоним брудом робітники дивляться на вагони. Вночі потяг проходить через Дніпропетровськ, місто за розміром майже як Варшава, серце радянської ракетної промисловості. Над ранок у Запоріжжі перетинаємо Дніпро.
Запоріжжя — одне з найзабрудненіших міст в Україні. Воно відоме щонайменше трьома речами. По-перше, величезними підприємствами — автомобільним заводом, що впродовж років випускав «запорожці» (а тепер серед іншого — «опелі»), і металургійними комбінатами. По-друге, річковою греблею Дніпрогес. Це вершинне досягнення радянської технічної думки було збудоване у 1927-1932 роках. У 1941 році під час відступу Червона Армія висадила її в повітря. Греблю відбудували після війни. Її створення призвело до затоплення славетних, знаних з літератури про наддніпрянських козаків, кам’яних порогів. Сьогодні ця гігантська споруда все ще виглядає велично, хоча, мабуть, стогне під тягарем автомобілів, які нею проїжджають. Третя принада — острів Хортиця. Тут до 1775 року була Запорозька Січ — столиця Козаччини. Нині тут розростається музей з велетенськими сучасними батальними картинами. На одній з них польський шляхтич має виразні риси Міхала Жебровського.
Від Запоріжжя до Гуляйполя залишається сто кілометрів, які найкраще проїхати маршруткою. Найгірше буває по п’ятницях. Поляки б сказали, що подорожні виглядають як сардинки в банці. Українцям стиснуті пасажири нагадують оселедців у діжці. Місцева автоінспекція регулярно попереджає про суворий контроль і високі штрафи. У жовтні 2010 року така переповнена маршрутка потрапила під потяг. Загинула сорок одна особа. Побачивши патрульну машину, пасажири, що стоять у проході, присідають навпочіпки. Крізь бічну шибу видно міліціонера, що, посміхаючись, погрожує пальцем водієві. В динаміках російська попса. В Україні ніколи не чути західних хітів, Брітні Спірс має тут свої російські відповідники. Кордон із Польщею — це також щільний кордон поп-культури. За вікнами пропливає степовий краєвид. Чисті кольори пір року: білий взимку, зелений навесні, жовтий влітку і рудий восени.
Але щоб побачити справжній український степ, треба потрапити до заповідника. Наприклад, на межі Донецької та Запорізької областей. Заповідник займає чотириста гектарів, бур’яни там — як книжка пише: погойдуються поза витоптаною стежкою, сягаючи пояса. Туристам до фотографій позує худий кінь, який має переносити уяву в часи, коли степ був широкий і вільний. Але якщо вийти на один із двох пагорбів, які височіють над заповідником, виявиться, що його з усіх боків оточують соняшникові поля. Диких піль уже не існує.
Упродовж віків степом котилися хвилі кочівників. Скіфи, половці, печеніги вздовж і впоперек сходили безлісні простори, залишаючи по собі лише кургани й кам’яних ідолів у вигляді воїнів. Коли у
