Степовий пірат - Станіслав Лубєнський

Конфіскацією майна займається Чорна Гвардія, загін гуляйпільських селян і революціонерів. Багато хто з поміщиків не збирається віддавати землю добровільно. Вони наймають охорону, кличуть на допомогу армію з навколишніх гарнізонів. Але щодня, особливо на світанку, вітер приносить запах паленого. Підпали образно називаються «пусканням червоного півня». Це сигнал для тих, хто хоче захищатися, що опір не має сенсу. Палають двори, ллється кров убитих власників. Але наприкінці серпня несподівано з’являється надія на повернення старих порядків.

Поділ землі в Гуляйполі збігається зі спробою повалення більшовицької влади головнокомандувачем російської армії генералом Лавром Корніловим. Махно слідкує за цими подіями з тривогою. Він побоюється бунту і, щоб унеможливити організацію спротиву власниками, конфіскує в них зброю. Заколот Корнілова є також приводом для взяття повної влади в Гуляйполі. Створюється Комітет захисту революції з Махном на чолі. У вересні 1917 року районний з’їзд у Гуляйполі постановляє не виконувати жодних розпоряджень, виданих Тимчасовим урядом у Москві чи Центральною Радою в Києві. Регіон, що налічує сорок тисяч мешканців, опиняється поза всілякою владою.

Багато землевласників не чинять опору, просто пакують усе, що мають, і виїжджають у спокійніші місця. Вони плекають ілюзію, що революція — це лише тимчасове заворушення, а за якийсь час усе повернеться до норми. У чотирьох покинутих маєтках гуляйпільські анархісти й есери[5] організовують сільськогосподарські комуни. Спілки налічують до трьохсот осіб, вони добровільні, організовані на засадах повної рівності, солідарності й свободи переконань. Мешканці разом їдять страви, приготовані на спільних кухнях. Кожна комуна отримує стільки землі, скільки можуть обробити її члени. Ніхто не втручається в організацію праці: якщо хтось із якоїсь причини не може працювати, повинен знайти собі заміну. Планується відкриття шкіл згідно з ідеями іспанського анархіста Франциско Феррера, проте бракує відповідних кадрів. Два дні на тиждень Махно працює на полі в Комуні №1. Чотири присвячує Комітетові захисту революції. Неділя у всіх вільна.

Черговим етапом нового ладу є спроба впровадження товарного обміну між виробниками. Ідеальний світ Махна повинен був, ясна річ, обходитись без грошей. Вільні й рівні люди мають плодами власної праці платити за всі потрібні товари. Ідеал, як завжди, виявився далеким від життя. Не всі були зацікавлені в тому, щоб обмінюватись, деякі товари просто не мали збуту, а людям складно було зрозуміти, що папірчики, до яких вони звикли, це символ експлуатації. Тож махновці вирішили, що допоки не зміцнять своєї влади, гроші залишаться. А оскільки в степу платили чим доведеться — царськими рублями й червінцями, керенками й українськими карбованцями, — махновці постановили, що створять валюту у власному стилі, гроші, що будуть грубуватим козацьким жартом.

Шкода було зусиль, паперу й друкарської фарби на впровадження в обіг нових банкнот. Махновці прийняли рішення скористатися з уже наявних, але надати їм неповторного вигляду. На грошах, що потрапляли їм до рук, вони почали ставити печатки з написом «1. Рев. Армія України Махно» — і номінал. На деяких банкнотах з’являвся зроблений чорною тушшю портрет Батька і короткі, часто римовані гасла: «Хто не схоче гроші брати, тому будем гузно драти», «Гоп, куме, не журись, в Махна гроші завелись», «Наші не гірші за ваші».

Тим часом праця в комунах організована зразково. Їх члени рекрутуються з найбідніших селян, які раніше ледве зводили кінці з кінцями. Може, тому й працюють тепер із таким бажанням «на спільному». Хто не працює, той не приносить користі, і його викидають з колективу. Члени комун розуміють ці засади. До жовтня 1917 року землю в околицях Гуляйполя остаточно поділено й засіяно озиминою. Звістку про жовтневу революцію Гуляйполе сприймає з ентузіазмом.

Але Махно поглинутий не лише справами революції. Від дня повернення додому він ходить до театру з Настею Васецькою. Саме її листи підбадьорювали його в Бутирках. Нестор Іванович щодня відвідує Настю вдома на іншому березі Гайчура. Щодня він переходить через донині збережений канатний міст — можливо, найстаршу споруду Гуляйполя. Власне, сьогодні це кладка, на якій двом особам складно розминутись. У часи Махна міст був настільки великим, що на ньому вільно розминалися вози. Настя мешкає на так званих Бочанах, тобто у бочанській сотні. В листопаді 1917 року пара реєструє свої стосунки в Гуляйпільській Раді і з цього моменту вважається подружжям.

Тоді ж більшовики оголошують Декларацію прав народів Росії. Документ дає свободу самовизначення всім народам, що населяють недавню Імперію. Це, звісно, лише димова завіса, маніфестація більшовицького демократизму: Кремль зовсім не збирається позбуватися своїх колоній. У відповідь на декларацію Центральна рада, що об’єднувала найважливіші сили української політики, оголосила про створення Української Народної Республіки. Більшовики ставлять під сумнів леґітимність нової держави і розпочинають наступ — військовий і пропагандистський. Представників української влади (зрештою, головним чином соціалістів) вони називають елементом «буржуазним, поміщицьким, куркульським і контрреволюційним». Це найгірша лайка у революційному словнику. Проте більшовики не можуть повноцінно діяти на українському фронті: ситуація в усій Росії є хиткою і вимагає пильності.

Тривогу викликає створена генералом Корніловим нечисленна, проте добре озброєна контрреволюційна Добровольча армія. Крім того, все ще триває Перша світова війна, і її завершення стає пріоритетом. 3 березня 1918 року в Бресті над Бугом укладено мирний договір між Совєтами і Центральними державами. Більшовицька Росія втрачає понад двадцять п’ять відсотків території і мусить віддати Україну.

Маріонеткова Центральна рада залишається при владі у Києві, але повинна забезпечувати Німеччину й Австро-Угорщину продовольством. Проте допущені на українську землю союзники більше скидаються на окупантів. Користуючись їхнім захистом, до покинутих маєтків поступово повертаються власники й старі порядки. Безжально експлуатовані селяни починають налаштовуватися проти київської Ради.

Революційне Гуляйполе, хоч і не почувається частиною української держави, не має ілюзій, що й тут з’являться її потужні союзники. Відступаючи, більшовики передають селу шість гармат і три тисячі гвинтівок. Постає добровольчий батальйон, до складу якого входять шість рот, причому одна формується