Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
Так і з Петлюрою. На кого тільки петлюрівські історики та прихильники не кидали тінь звинувачень у зраді! На полуботківців, богданівців, запорожців, зеленівців… Якщо конкретно, то на Болбочана, Григор'єва, Зеленого, Ангела, Струка, Божка, Волинця, Семесенка, Козир-Зірку… А якщо, мовляв, трохи й перегнули палку, то все одно нехай виправдовуються, побачимо, чи ще вийде. Хай інші теж начуваються. Нехай знають, як критикувати провідників нації!
І оця вакханалія необ'єктивності, несправедливості, дрібного підлабузництва, протекціонізму своїх і оскарження «чужих» називалася українською політикою, а потім історіографією.
Чому білі та червоні москалі ставились до української державності та її репрезентантів як до чогось несерйозного, кумедного? Чи були для цього підстави? Були. Одна з причин полягала в тому, що українське військо очолювала неавторитетна у військових колах особа. Денікінці зневажливо називали Головного отамана Армії УНР «земгусаром», бо був він службовцем-постачальником Союзу земств. Такі люди ходили у френчі без погонів і кашкеті без кокарди. Їм очолювати військо справді не личило. Хоча б тому, що армія — це насамперед однострій, погони, кокарди, військові нагороди та інші відзнаки. Якщо ж армію очолює людина у френчі без погонів, без зброї, в кашкеті без кокарди — це сигнал, що то не військо, а якась збиранина, «нерегулярщина», банда.
Треба знати психологію бойового офіцера, щоб зрозуміти його ставлення до працівника запілля та ще й зненавидженого всіма інтенданта. Коли ж «земгусар» починає керувати дивізіями і корпусами, то ця армія і держава, яку вона представляє, не сприймаються всерйоз.
Звичайно, якби українське військо очолював авторитетний старшина, наприклад Павло Скоропадський чи Петро Болбочан, підстав для глузування не було б. Хіба що люто сичали би москалі у бік «прєдатєлєй Росіі». Але саме проти авторитетних українських воєначальників і боровся Петлюра, очевидно через комплекс неповноцінності перед ними, бо ті вже здобули славу на полях Першої світової, а він у запіллі лише мріяв про неї.*Коли цивільна людина в час війни очолює військо, виникає питання: на якій підставі? Ну, нехай немає військової освіти, але, може, є військовий талант від Бога? Чи, може, чоловік той сміливий до нестями, весь час на передовій, водить за собою в атаку козацтво? Чи, може, має видатні організаційні здібності? На жаль, цих рис і якостей Петлюра не мав. Він був безіменним бухгалтером, середньої руки журналістом, одним із політиків. Краще вже був би ординарним прапорщиком, принаймні військові статути знав би та вмів подавати команди.
Кажуть, що Петлюра мав ораторський дар, умів впливати на людей, запалював їх. Але хіба цього достатньо? Адже вояків треба ще й годувати, забезпечити медичним обслуговуванням, зв'язком, одностроями. Всього цього Армія УНР майже не мала, хоч саме в Україні були розташовані склади трьох російських фронтів. Головний отаман не зміг розпорядитися навіть тим, що мав під рукою…
Не перестаю дивуватися нестримному бажанню мирної людини керувати військом. Та є ж кому взяти цей обов'язок на себе! Може, Петлюра став Головним отаманом проти власної волі? Може, мав зобов'язання перед залаштунковими діячами? За лаштунками історії завжди ж хтось стоїть…
Істину здатен сформулювати кожен: у час війни не може виграти армія, яку очолює «цивіль» без військової освіти; людина, яка не нюхала пороху, не дружила зі зброєю, кіньми, не брала участі у жодному бою, не мала уявлення про військові статути. На чолі з таким «вождем» армія не мала шансів перемогти. Може, це й розумів Петлюра, бо все сподівався не на себе і свій народ, а на допомогу інших — розраховував, що німці виженуть червоних у 1918-му, а тоді більшовики допоможуть прогнати німців, а в 1919-му вдасться порозумітися з російськими комуністами проти Добровольчої армії або з добровольцями проти більшовиків. А ще мріялося, що в 1920-му поляки викинуть з України червоних, Антанта визнає УНР, Польща, звичайно ж, відмовиться від територіальних претензій, а Франція почне будувати Самостійну Україну. До речі, пропозиції французькому військовому командуванню очолити українську армію були… І це називалося реальною політикою? Політикою державного мужа? Це була трагедія українського народу…
Біда полягала не тільки в тому, що Петлюра не мав військової освіти, — Головний отаман війська був позбавлений військового хисту і наснаги агресії, як і відваги піти в бій у першій лінії чи дару передбачення, чи мужності передати командування кращому. Не був Петлюра й геніальним організатором — українська армія 1917 року формувалася без нього, часом навіть всупереч йому, як, наприклад, перші два полки української армії — богданівців і полуботківців — або збройні сили Ямпільщини… Армію творили інші люди — Міхновський, Павелко, Смоктій, Гризло, Божко, Гончар-Бурлака, Зелений, Григор'єв, Соколовські, Семен Ільницький, Степовий-Блакитний…
Творили військо явочним порядком. Це була самоорганізація народу.
Петлюра ж у питанні військового будівництва виявився повним нікчемою. Армія цього колишнього інтенданта була обдерта — гола, боса і голодна, без достатньої кількості зброї і набоїв, без польових кухонь і лазаретів, без налагодженого зв'язку. Без амуніції. До речі, Галицька армія таких проблем не мала. Чому? Тому, що нею безпосередньо керували військові, а не Петлюра.
Симон Васильович мав би розуміти, що шапка Головного отамана не для нього зшита. Чому ж так уперто тримався за булаву, коли поруч було стільки воєначальників з гучними іменами?! Павло Скоропадський, Петро Болбочан, Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Удовиченко, Всеволод Агапієв, Марко Безручко, Юрко Тютюнник… Та будь собі вже головою Директорії, політикуй, вдавай поважного стратега на переговорах, проводь прес-конференції, але не заважай військовим воювати. Вони ж це краще вміють. Ні, не поступився, навіть ще й побивав конкурентів.
Нікчемність Петлюри як воєначальника з кожним роком досліджень ставала для мене все очевиднішою. Та був один факт, який підважував мої висновки, їм суперечила оцінка російського академіка Федора Корша, відомого українофіла. Ось як він писав про Петлюру ще до революції 1917 року: «Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але неповна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він — з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така
