Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

У лютому 1922 р. отаман Залізняк, перейшовши кордон, подав звіт про діяльність відділу військовим інституціям УНР. Загальна назва документа — «Донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України, про військовий та політичний стан Червоної армії». Він і ліг в основу цього розділу [64, арк. 101–102 зв.].

«На повстансько-партизанську боротьбу багато людей задивляється як на чинник деструктивний, чинник анархії та диверсії. Така однобічна інтерпретація є неслушна… — писав український старшина Аркадій Валійський. — Повстанці можуть відіграти дуже поважну ролю у кожній війні та передусім у Визвольній боротьбі, і треба ствердити, що у наших Визвольних змаганнях 1917 — 1920-х рр. українські повстанці, правда не на 100 %, таку ролю відіграли… Безумовно, що держава, яка під час війни, крім регулярної армії, вживає також повстанських відділів, має величезну перевагу над ворогом, який легковажить цю методу боротьби… Головним завданням повстанських відділів мало бути дезорганізувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністративні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини і поодиноких представників влади…» [9, с. 12, 13].

Далі український старшина, який еміграційним урядом 1945 року був підвищений до генерал-хорунжого, пише, що вояк регулярної армії має суттєві переваги перед повстанцем: «регулярник» забезпечений харчуванням, медичним обслуговуванням, одягом, зв'язком зі світом, заробітною платою, має приміщення для відпочинку. Йому не треба піклуватися, де дістати набої. Багато його проблем вирішить командир, тільки треба слухати накази. В разі хвороби чи поранення вояка відправлять у запілля, де життя налагоджене і спокійне. Всього цього не має повстанець, у більшості випадків він сам вирішує, «як йому діяти для кращого виконання обов'язків» [9, с. 13].

Слушний початок! Але ж як швидко Валійський потрапляє у тенета тенденційності і слідом за справжніми винуватцями національної поразки перекладає вину з їхніх млявих плеч на плечі народу та його ватажків!

Ні сіло ні впало Валійський назвав отамана Зеленого «великим амбіціонером і демагогом» [9, с. 14]. Це про отамана, під жовто-блакитні знамена якого збиралися десятки тисяч повстанців, відтягуючи на себе чималі ворожі сили із фронту й тим полегшуючи завдання українській армії. У чому полягала «демагогія» Зеленого, генерал Валійський так і не зазначив.

Що ж до амбіцій… Їх найбільше мав Петлюра. І вони не були забезпечені військовим умінням чи хоча б везінням. Амбіції ж Зеленого цілком відповідали його здібностям талановитого — і масштабного! — організатора збройної стихії нашого народу.

Ось ще одна оцінка — старшини Олександра Вишнівського. «Добрий організатор і промовець, український патріот, але політично невироблений, — писав він про Зеленого. — Був популярний не тільки в районі Трипілля над Дніпром, але й на широких просторах Київщини… В ньому переважив амбітник над патріотом… Через кілька місяців Зелений упритомнив собі свій гріх проти України, покаявся і знову розпочав війну проти окупантів України — спочатку проти комуністів, а потім — Добровольчої армії. Денікін був змушений вжити проти нього значні сили» [12, с. 20, 22].

Схема знайома: Зелений — звичайно, патріот, але через невиробленість (це про учасника двох російських революцій і політкаторжанина!) нагрішив, наробив дурниць, згодом зрозумів це і покаявся. Полковник Микола Чеботарьов ще додає: «Та було вже пізно». Звичайно, і Євген Коновалець, і Василь Бень, і Осип Думін ставилися до Зеленого як до ворохобника. «Січовий чекіст» Юліан Чайківський теж розділяв цю оцінку. Як і російські завойовники — червоні та білі. А от ставлення козаків до отамана інше. Вони любили його, пишалися ним. Левко Чикаленко підмітив важливий психологічний момент: вони не відрізняли себе від отамана. Все те, що пережив він, пережили і вони — і радість, і горе, успіх і невдачі.

На жаль, козаки і старшини Зеленого залишили небагато свідчень про свого отамана. Причини зрозумілі. Тож свідчення трипільців, які наприкінці 1980-х років зібрав Михайло Карасьов, — на вагу золота. Вони перекреслюють не тільки тенденційні оцінки, а й заперечують загальновизнану тезу, що, мовляв, немає пророків у своїй Вітчизні. Оцінки земляків Данила Терпила — теплі, позитивні, попри те що вони так постраждали «через нього».

Було ще одне важливе свідчення — спогади зеленівця, пізніше поручника Армії УНР Артамона Гришина, який завершив життя у Франції 19 листопада 1967 року. В рік смерті він написав і передав редакції журналу «Дороговказ» (Торонто) рукопис «Життя і смерть отамана Зеленого» — «28 сторінок дрібного машинопису з докладним і вичерпним описом подій, дієвих осіб, місцевостей і т. ін. Рукопис образно малює повні небезпек будні повстанського життя, цінними даними збагачує нашу повстанську мемуаристику і заслуговує на те, щоб його видати окремою брошурою» [22]. Та наміри редакції журналу залишились намірами.

Яка доля рукопису? Чи потрапить він колись до рук історика?..

На мою думку, правдиво оцінив повстанський рух кадровий військовий, сотник Армії УНР і отаман Яків Гальчевський. «В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, — писав він. — Може, були одиниці малосвідомі початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, (знали), що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі… Люди з таким наставленням є святі й страшні.