Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Зав'язалася розмова. Звичайно, я почав оповідати про Зеленого… Хто ж знав, що до нашої розмови уважно, з протилежного боку вулички, з-за паркану виглядаючи, прислухалась Катерина Булавин, онука отамана!

— А ви часом не Роман Коваль? — не витримала вона.

Я здивовано обернувся — ніби ж не представлявся нікому.

Виявляється, Катерина Іллівна чула мою радіопередачу про Зеленого, тож і вгадала із запитанням.

Наша радість була обопільна…

У той день Катерину Булавин було не зупинити. Вона стільки років мовчала, стільки років тримала в душі тягар таємниці… У той день вона спішила виговоритися, вилити своє горе, свою печаль, сказати все, чого раніше не могла сказати.

Хтось недовірливий запитає:

– І це 2002 року, на 11-му році незалежності?

— Так, рідненький, 2002 року, — одповім йому я.

І на 11-му році незалежності не всі трипільські серця ще одкрилися. І на 17-му…

На підтвердження — історія.

Звичайно, я запитав, чи немає у пані Катерини фотографії отамана Зеленого.

— Ні, немає. Ви ж знаєте, які часи були. Люди все палили…

Раптом Оля, дочка Катерини Іллівни, сказала:

— Мамо, я чула, що в того діда, як його, ну той, що живе на горі, за школою… Цюпка по-вуличному… Опанас Кульбачний! У нього була колись фотографія Зеленого…

Оля зголосилася піти попитати. Повернувшись за годину, переповіла розмову.

— Діду, — запитала вона у старого трипільця, — я чула, що у вас колись ніби була фотографія Зеленого.

Дід Цюпка мовчки підняв палець і після паузи мовив вагомо:

— То є вели-ли-ка тайна…

— Діду, — засміялась Оля, — так уже ж Самостійна Україна, вже можна не боятися…

— Це сьогодні Самостійна Україна, а що буде завтра, лише Богові відомо…

Панас Кульбачний мав свою рацію, адже хто як не трипільці знали, що зміна влади — справа буденна. А головне, його мучила пам'ять про страшні часи «московсько-жидівської комуни»… Страх засів так глибоко, що майже й через століття визначав поведінку трипільців. Дідусь знав, що за зберігання фотографії отамана Зеленого він міг далеко опинитися — там, де Макар телят не пас… До речі, чимало його родичів було репресовано, а Івана Федосійовича, Трохима Васильовича і Степана Кузьмовича Кульбачних совєтська влада розстріляла. Тож і не сказав він нічого про фотографію…

Довго ми її шукали. І Карасьов, і Домотенко, і я, і Горловий… Поталанило Юрію Домотенку. Йому її довірив Дмитро Любименко, племінник сотника Дніпровської дивізії Дмитра Любименка. Тепер ця фотографія широковідома — поруч з отаманом стоять його побратими — сотник Дмитро Любименко і гармаш Василь Дужанов. Спочатку фотографію опублікувала газета «Обухівські вісті», потім «Незборима нація», згодом інші видання. Є вона і в книзі «Так творилося українське військо».

Кожний, хто брав у мене подивитися цю реліквію, казав одне й те ж:

— Красивий… Молодий…

Хтось додавав:

— А риси обличчя благородні….

Попри те що цей красивий і благородний чоловік був незаперечним авторитетом серед трипільців, їхнім захисником, справжнім народним героєм, у Трипіллі досі немає йому пам'ятника. Лише один чоловік переймався цим — скульптор Михайло Горловий із сусідньої Щербанівки. Пан Михайло виготовив прекрасне, у три натури, погруддя отамана. Мріяв поставити його у центрі Трипілля. Вже й місце придивився, розрахунки зробив. Та потрібні були кошти і сердечне сприяння місцевої влади. І того, і другого не було. Встановлення пам'ятника відкладалося… Закінчилося це тим, що нащадки «московсько-жидівської комуни», яку не достріляв і не дотопив Зелений, у жовтні 2007 р. спалили в Щербанівці майстерню Михайла Горлового разом із погруддям Зеленого та іншими скарбами… Що казати, біда!

Ще одна моральна проблема — у Трипіллі досі бовваніє пам'ятник паліям-комсомольцям, яких свого часу трипільці цілком слушно спровадили з цього світу. Ще 1938 року духовні нащадки отих паліїв — архітектор Бялєр, скульптори Бєлостоцкій і Фрідман — поставили у Трипіллі пам'ятник завойовникам, щоб ми, українці, не забували, чия влада в Україні. Недовго він, щоправда, стояв — 1941 року німці його підірвали. Але 1956 року той же Бялєр за сприяння комуністичної влади відновив їхню «правду» — встановив 26-метрову стелу з червоного граніту із зіркою у вінку.

26 листопада 2002 р. я підійшов до неї впритул… Почуття мої читач вгадає легко… Але найогидніше було попереду. До пам'ятника підкотило авто, з нього вийшли безтурботні молодята та їхні дружки. У руках вони тримали квіти і шампанське…

Того дня я зі здивуванням виявив, що існує така традиція у Трипіллі: молодята, зареєструвавши шлюб, кладуть квіти до пам'ятника тим, хто вбивав їхніх прадідів, ґвалтував їхніх бабусь, палив їхнє село. Славно, нічого не скажеш. З Валерієм Войтовичем ми тільки багатозначно переглянулися.

Молодята були щасливі — пили шампанське, дурнувато реготали…

Ну і ну…

Це вже навіть не страшно, це смішно, адже не соромляться демонструвати свою нікчемність тільки блазні. А оскільки смішним ніхто не хоче бути, то ця дурнувата традиція невдовзі урветься. Хіба духовні нащадки «московсько-жидівської комуни» осміляться уквітчати пам'ятник «козомольцям». Але й цієї нагоди їх скоро позбавлять, адже пам'ятник невдовзі буде демонтовано — на виконання Указу Президента — або зірвано добрими людьми. На його ж місці постане пам'ятник борцям за волю України — славним трипільцям та їхньому батьку-отаману Зеленому.

І кругом святого Трипілля «сторожа стане з того світу».

Чекати лишилося недовго, зберуться всі — і Зелений, і його товариші — Самозванець, Завзятий, Підкова, Дуб, Вакула, Григорій Косинка, Петро Стрілець, Олефір Лозовий з Гудимівки, Максим Терпило та інші добродії, принаймні їхні славні нащадки. Тоді й проголосимо знову Трипілля столицею українського лицарства та непоборного