Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров

Щоранку, після обов'язкової зарядки й холодного душу, причісував перед люстром своє непокірне волосся. Причісував і сам себе запитував:

— То як, мужик, не здаєшся?

«Мужик» усім своїм виглядом засвідчував, що й не подумає здаватись.

Енергійно — тільки так! — взувався і полишав гуртожиток. До пізнього вечора. Хоч як не боліло. Хоч як не хотілося іноді роззутись і глянути, що там з ногами.

Мав попереду визначену твердо мету: знову піднятися в гори.

В першу чергу — на Ключевську. Пройти тим самим маршрутом, яким підіймалися з Берсеньє-вим.

Рішення це прийшло після випадкової зустрічі з батьками Володі.

Минуло півроку, як він повернувся з Камчатки. Позаду лишились важкі розмови з слідчим: батьки Володі таки подали на нього до суду. Певну роль зіграв тут і Пашка: комусь десь ляпнув, що в усьому винен Анатолій. Наче той був хворий, усім це видно було. Анатолій же взяв і погнав Володю в гори. Чутка покотилась, обростаючи все новими деталями, поки й докотилась до зламаних горем батьків.

Прибіг Пашка, клявся, бив себе в груди:

— Старий, я зовсім не це говорив! Плюнь мені в вічі, як я щось таке сказав!

Але що значили всі оті запевнення й клятви супроти чуток! Що вони значили супроти батьківського горя, пекучої думки про те, що винуватець смерті їхнього сина лишивсь непокараний!

— Чому ти не сходиш до них? — питали друзі.— Не розкажеш, як було насправді?

Анатолій не йшов, бо знав наперед: не повірять. Що б не казав — не повірять. Тим більш не повірять, що їхній Володя мертвий, а він, бач, живий. Тут бліднутимуть найпереконливіші докази, німітиме будь-яка логіка, тут всі на світі слова нічого не важитимуть і каламутнішатиме найпрозоріша істина.

Анатолій — злочинець, Анатолій убив їхнього сина. Отже, його треба віддати до суду...

Врешті слідчий, який сам більше місяця невідступно тельбушив Анатолія, вирішив показати батькам Володі отой фільм, що його зняв на Ключевській Серьожка-рудопер. Це був, власне, й не фільм — окремі кадри, що їх вдалося вихопити Серьожці на п'ятдесятиградусному морозі, коли Анатолій з Якубенком спускали мертвого Володю донизу (хто міг подумати, що в Серьожки, теж обмороженого, вистачить мужності й сили в ті

трагічні години щось фотографувати!)... Тож це були окремі кадри, вихоплені з тих подій, що навально мчали сніговою лавиною, погрожуючи їх усіх змести в небуття; відвойовані в космічного холоду, в нещадного вітру кадри, коли висмикнуті з рукавиць пальці біліють прямо на очах, стають як цурпалки (недаремно в Серьожки, в єдиного, були поморожені й руки), а око примерзає до видошукача, коли навіть рухи живих здаються настільки уповільненими, наче вони давно вже мертві й переставляють ноги лише за інерцією.

Анатолій — Берсеньєв — Якубенко...

Якубенко — Берсеньєв — Анатолій...

Дві зігнуті, до краю напружені постаті, що тягнуть обв'язаний труп... Утримують важкий, як крижана брила, труп, щоб не зірватися разом з ним, не відлетіти...

Потім — лише удвох.

Анатолій — Берсеньєв.

Якубенко — Берсеньєв...

На колінах, на всіх чотирьох, зариваючись обличчям у сніг, з останніх сил, які ще лишились, тягнуть вони Володю Берсеньєва. Тягнуть з такою затятістю, що лежить уже за межею здорового глузду. Що хочеться закричати: «Навіщо?! Для чого?! Ви ж йому все одно нічим уже не поможете?!» А вони все тягнуть, тягнуть, тягнуть... Тягнуть, наче приречені... Тягнуть, як прокляті. І годі до них догукатись.

Німі фото, застиглі постаті. Скупі кадри, миттєві уривки трагедії. Кольори лише чорно-білі, різкі, як та правда, яку вони зафіксували. Ось як це було й не інакше.

І коли вони зустрілись, Анатолій та батьки Володі Берсеньєва, оті фото, ті кадри незримо стояли перед ними.

Анатолій відчув, як у нього зблідло лице. Досі не повірив би, що це можна відчути. Змерзло, взялося жаром, стягнулось, звелося судомою, але щоб коли зблідло!..

Відчув. Так, немов зустрів не батьків — самого Володю. Не живого — мертвого. З застиглим, інеєм вкритим обличчям.

Що вони йому сказали? Що він їм сказав? Про що взагалі говорили ті кілька хвилин, коли стояли посеред раптом спорожнілої вулиці? (Люди, машини, будинки, навіть хідник під ногами — все кудись щезло, а весь простір наглухо замкнувся довкола).

Не пам'ятає. Не міг пригадати, як я не допитувався. В усякому разі, про Володю не було мовлено жодного слова. Хоч він весь час був поміж ними. Мертвий Володя. Володя живий.

— Здається, вони запитали, як моє здоров'я.

— І все?

— Не пам'ятаю... Пам'ятаю лише, що мені дуже хотілось оглянутись, коли ми, попрощавшись, розійшлися...

— Оглянулись?

— Ні. Весь час здавалося, що вони стоять і дивляться в спину...

Отоді, саме тоді Анатолій і дав собі клятву: поставити Володі пам'ятник. Не на кладовищі — на Ключевській.

— А як же позов у суд?

— Позов вони, здається, забрали... Та й яке це має значення! — відмахнувся з досадою.— Я мусив поставити Володі пам'ятник. Мусив!..

Зустріч відбулася весною, наприкінці травня. І попереду було літо. Цілісіньке літо, довгі три місяці, протягом яких Анатолій кудись мав себе подіти. Підлікувать свої ноги.

Додому, до матері? Не хотів про це навіть думати. Ким завгодно, тільки не сином-калікою. Писав їй веселі листи, повідомляв, що цього літа доведеться податись на практику, то приїхати додому, мабуть, не вдасться. «Тож почекаємо, мамо, наступного літа, час пролетить непомітно, незчуєтесь, як я приїду в гості: на цілісінький місяць». І в кожному листі додавав, що активно займається спортом, стрибає і бігає,— «не дуже, сину, там бігай, бо, гляди, ще й ногу звихнеш або й зламаєш, тут ось один у нас добігався, що другий місяць лежить у гіпсі»,— Анатолій читав материнську засторогу, читав і всміхався про себе, бо звихнути ногу чи, тим більше, зламати йому не світило ніяк. Анатолій подумав, подумав та й влаштувався у камералку, де взимку геологи обробляють матеріал, зібраний під час польового сезону, а влітку лишаються тільки літні жінки, та вагітні, та молоді матері, які годують немовлят,— Анатолій і засів поміж ними: на все літо, на цілих три місяці, коли здохнути можна від нудьги, від одної лише думки,