Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров
Риплять ліжка, стогнуть пружини. Хлопці не знають, куди покласти змучені, покалічені ноги. Простирадло важке, наче брила, воно давить і душить, воно немов з чавуну, а не з тонкої тка-нини — зриваєш, жбурляєш геть на підлогу, стає мовби легше, а за хвилину все починається заново.
Стогне, не витримуючи, Пашка, пошепки матюкає свої ноги Пахомов. Зводиться різко, наливає в склянку води.
— Таблетка? — з осудом питає Якубенко: Пашка ж уже одну на ніч випив.
— Ні, цукерка! — відповідає з викликом.— Привіт од коханої!
— Це вже яка?
— А тобі не все одно?
— Гляди, звикнеш. Станеш наркоманом.
— Краще наркоманом, ніж божевільним!
Ставить склянку, падає в постіль. Якийсь час
крутиться, не знаходячи місця, та згодом затихає. Здається, заснув.
Щодня їм приносять таблетки: від болю, для сну. Хлопці — хто одразу ковтає, особливо перед побаченням з хірургом, хто притримує на ніч. Анатолій акуратно викидає в корзину.
— Боїшся стать наркоманом?
— Не наркоманом — медузою.
А тепер, уночі, часом жалкує, що нема під рукою таблетки. Ковтнути й забутись, як он Пашка.
Тільки знав наперед: викине й завтра.
Цікаво, скільки може витримати людина?
І думка про аптечку. Нав'язлива, пекуча думка про отой, будь він проклятий, шприц, що його хтось забув покласти до аптечки.
Чому ніхто з них не здогадався перевірити аптечку?
А хто міг подумати, що там не буде шприца!..
«Мені не болить... Мені не болить... Чуєте, ви,
налиті вогнем, я викреслюю вас із своєї свідомості!.. Я про вас забуваю!.. Геть із мозку, із серця — на периферію, жеврійте там! Горіть, хоч обвугліться, а мені не болить!.. Не болить! Не болить! Не болить!»
Щогодинна, щохвилинна молитва — посеред довгої ночі. Нескінченної ночі.
Лікар сказав... Що сказав лікар?.. Що він сказав, з приводу чого?.. Ага, це стосувалося ніг. Там, в операційній, де весь світ обертається довкола обморожених ніг. Нещодавні криваво-сині бала-бухи всохли, наче у мумії, шкіра на пальцях взялася смолянисто-чорним кольором. Біла, від м'яса оголена кістка з судомно нап'ятими жилами, -а на пальці наче хто понапинав наконечники з блискучої чорної гуми. Видовище не для людей із слабкими нервами. Сестра з терапевтичного якось необережно заскочила, глянула й, охнувши, вчепилася в стіл. «Хто вас просив!? — закричав Іван Андрійович гнівно.— Вийдіть!» Сестричка все ще стояла, міцно заплющивши очі: боялася відірватись од столу...
Так про що він запитав?! І що відповів лікар?
Ноги немов тільки чекали, щоб він трохи розслабився: по них так і хлюпнуло окропом. Не поворухнувся, шукаючи для них зручнішого місця: знав — не поможе. Зціпивши зуби, ждав, поки схлине. Пройде. Мусить пройти!..
Що ж він спитав?
Ага, спитав от що:
— Я буду ходити?
— Постараємося зробити усе, щоб ти ходив. Хоч доведеться дещо відрізати.
— Ріжте. Тільки так, щоб потім було на чому черевики тримати. Щоб не обкручувались.—
І зовсім уже сердито додав:— Дядю Васю з мене не зробите! Краще заріжте одразу!
— Ви ще ходитимете,— пообіцяв йому лікар. Й нагримав на Валю, що, не витримавши, розплакалась.— Що це таке?! Припини мені зараз же!.. Скальпель!.. Бинти!.. Терпи, якщо хочеш ходити! — це вже до Анатолія.— Терпи!
— А я що роблю?.. Як повезете до загсу, я взую наймодельніші черевики...
Анатолій аж усміхнувся, пригадав, як Валя його мало не вдарила.
Й одразу ж насупився: ось одпанахають ноги, тоді посмієшся! Будуть тобі не черевики модельні, а милиці. Або й візок з коліщатками. Отака мила дощечка, реміняччям до стегон прикріплена, і дві колодки в руках: коти куди хочеш! «Громадяни пасажири, пожертвуйте, хто скільки зможе, на моє каліцтво убоге!» Чомусь отой старець, що його побачив колись у електричці під Києвом, виникав найчастіше у спогадах. Вкочувавсь, як похмуре майбутнє, що чекало на нього.
І найстрашніше було, що його стануть жаліти. Ловити співчуття в очах знайомих і незнайомих...
Якось сказав Якубенкові:
— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
За оці дні, в лікарні, вони дуже зблизились. І не тому, що їхні ліжка стояли поруч чи Якубенко найбільш після Анатолія обморозився (лікар уже сказав, що йому доведеться відрізати ліву стопу). Відкрили один в одному багато спільного, оту душевну спорідненість, яка дозволяє розуміти з півслова, з ледь вловимого натяку. Розуміти отак один одного, мабуть, стали ще тоді, коли спускали Володю. Анатолій відчував, що Якубенкові не треба щось особливо пояснювати: або прийме одразу ж, або так само категорично відкине. Тому просто сказав:
— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
І був вдячний другові, що той не став допитуватись чому. Лише відповів:
— Поживем — буде видно.
Наче оте: «Я не повернусь» стосувалось і його.
А може, таки й стосувалось?
Анатолій добре пам'ятав оту дівчину, яка прийшла в аеропорт проводжать Якубенка. Всі дівчата й жінки, що, на своє нещастя, опинились поруч, з її появою наче відсунулися в тінь. Буває ж на світі отакий спалах краси!
— Толь, ущипни,— тихенько сказав тоді Пашка: в усі очі дививсь на красуню.— Це насправді чи сниться?
— От заробиш од Якубенка по морді — проснешся! — відповів Анатолій.
Але Пашка не вгамувався. Вже в літакові при-ставаїв до Якубенка:
— Не боїшся?
— Чого?
— Що вона тебе спалить?
Пізніше, з двох-трьох скупих слів, знехотя зронених Якубенком, довідався Анатолій, що та дівчина його наречена. Тож Анатолій не був здивований, коли Якубенко сприйняв оту його фразу так, наче вона мала стосунок і до нього.
Поступово привчав себе до думки, що залишить інститут. Бо який з нього геолог? Сидіти десь в камералці, протирати штани? То краще вже тут, на Камчатці, хоча б на тій Ключевській, у вулканологів. Там для нього знайдеться робота, там він якось пристосується. І ніхто не киватиме на його скалічені ноги.
І ще душила образа: слідчий, який спеціаль-но прилітав з Петропавловська, розмовляв з Анатолієм, наче зі злочинцем. Ніби не мав жодного сумніву, що Анатолій винен у смерті Володі Берсеньєва. Під