Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров

Сиділи, дивились на стіну, вивчали в біноклі.

Пішло двоє. За день обробили вісімдесят метрів. Забили гаки, вірьовки навісили.

Зіпсувалась погода. Знайшов моріони, гірський кришталь, польові шпати. Вся команда заразилась: кинулась вибивать по моренах.

Капітан команди лаявся:

— Проклятий Анатолій, всю команду звів з ума!

Закон альпініста: йдеш на штурм, побачиш золотий самородок — переступи.

Весь час насторожено дивились на верхню башту, на снігову оту шапку.

Два дні валив сніг. Під кінець третього все здригнулось од гуркоту. Вискочили з наметів: довкола верхньої башти клубочиться білою хмарою сніг. Як атомний вибух.

Розсіялось — зітхнули полегшено: снігова шапка щезла...»

— Ну, а якби обвалилось пізніше? Коли вийшли на штурм?

— Тоді, шановний Анатолію Андрійовичу, ми з вами не лежали б в оцьому наметі...

«Другого дня вийшли на штурм нижньої стінки. Вісімсотметрової.

Йшов останнім. Вибивав гаки, що лишались за нами, складав у рюкзак. Весь час гойдавсь маятником. Та ще й треконі погано тримали. Хлопці ж — у вібрамах, а на особливо складних ділянках — у калошах.

Дуже важкий день — весь час висів.

За цей день, з шостої ранку до четвертої ночі, пройшли заплановану відстань. На особливо складних ділянках рюкзаки витягали на вірьовках. Я подавав. Коли тягнули, зривалось каміння, сипались іскри. Вкреше таким камінцем — забудь, як і звали. Заморився смертельно. Піднімавсь по вірьовці, на затискачах.

Ночували на прямовисній стіні, збившись до гурту. Команда почуває себе краще, коли всі поруч.

Вранці не в спромозі йти далі. Ледь подолали двісті метрів. Заночували в печері, відпочили.

Третього дня я з капітаном пішов уперед. Вирубали східці в кризі на траверсі, добрались ще до одного грота. Втоптали сніг, од води, що капотіла на голови, відгородились плащами.

. Рюкзаки підіймали на блоках.

Ночували у гроті.

Вранці пройшли загладжені «баранячі лоби», впритул наблизились до башти.

На ніч влаштувались хто де міг — на вірьовках. Я вирубав у кризі вузеньке сидіння, поклав по-ролончик, усівся, пристебнувшись до карабіна. Ноги — в рюкзак. Коли забивав гак, впустив молоток. Молоток полетів, навіть не торкнувшись стінки. Мінусовий схил.

Другого дня всі піднялися на вершину.

Спускались по стіні цілий день. До кулуару. Йшли мовчки: давалася взнаки втома. Вісім діб на грані можливого. Заночували. Зірки, небо, чорна башта — не вірилось, що ми на ній побували. Виспавшись, стали спускатися в базовий табір. Не поспішали.

В таборі зустріч: традиційний компот.

Бронзові медалі.

А в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому — золоті».

— Коли я прилетіла в Душанбе, Анатолій зустрів мене злий, наче шершень,— розповідала Елла.

— Ти чого прилетіла? За мене заміж виходити?

Я так розгубилась, що в свою чергу спитала:

— А що, не можна?

Елла й досі не може без сміху згадати, яке було лице в реєстраторки загсу.

— Я думала, що її стукне інфаркт. Або кинеться до телефону — викликати міліцію.

Вони мали розписуватись третього жовтня.

О дванадцятій рівно. А першого жовтня Анатолій вирушив штурмувати чергову вершину. Це сходження для нього було особливо важливе: генеральна репетиція на «золото». Двадцять дев'ятого вересня, виряджаючи Еллу з базового табору (Елла мала раніше поїхати в Душанбе — дошивати весільну сукню), Анатолій пообіцяв, що другого жовтня обов'язково повернеться. Гірка ж не дуже складна, протягом доби вони «зроблять» її, а за добу, що лишиться, він якось уже зуміє добратись додому.

— Так що готуй, Ел, весільну свою амуніцію! А за мною затримки не буде!

Вже першого жовтня, дошиваючи сукню, Елла втратила рештки спокою: думками була з Анатолієм. Вона добре роздивилась ту «гірку», коли була в базовому таборі: прямовисна стіна, з такими карнизами й виступами, що страшно було дивитись, не те що видиратися на них, і особливо один вертикальний жолоб, по якому час від часу з гуркотом сипалось каміння. Вони обов'язково мали його перетнути. І не раз навіть, а двічі: підіймаючись і спускаючись. Еллі марились розпростерті тіла, що летіли разом з камінням донизу.

А тут іще шлюбні подружки:

— Як ти за отакого заміж виходиш? Перед весіллям попертися в гори!

Сукня була пошита, біла, як цнотливість наречених, що ступають на килим, за яким починається вже подружнє життя; сукня була приміряна Еллою і подругами Еллиними, які тільки збиралися заміж або ще не збирались; сукня була обережно, самими мізинцями, знята, надіта, на плечики та й повішена на гвіздок у стіні (шафи тоді ще в них не було: стіл, ліжко стареньке, на якому одлежало не одне покоління весільне, етажерка з книжками і дві табуретки); сукня висіла, наче картина, Анатолія ж не було й не було, Анатолій не появився ні другого жовтня увечері, ні третього вранці, і Елла вже й не про сукню думала, не про весілля, а про отой жолоб, по якому летіло й летіло каміння.

— Роздумав! — казала одна з подруг.— Вони всі такі: поманять, та й у кущі!

— А може, десь застряв,— втішила інша.— Може, й убило.

— Та нічого з ним не сталось! — заперечував друг Анатолія, що прийшов вранці третього жовтня.— Його й скелею з ніг не зіб'єш! Не те що якимось там камінцем!

— А чого ж його й досі немає?

— Щось, мабуть, затримало. Ти наче в горах не була! Ніде твій Анатолій не дінеться.

— А як же ве-есілля?

— Коли вам до загсу?

— На дванадцяту.

— А зараз лише десята. Ще море часу. Почекаєм.

— А як не прийде?

— Все одно підем до загсу. Ми з Анатолієм все продумали... Та не дивись на мене так, за аксакала заміж не видамо!.. Вітю, ходи-но сюди! — гукнув у вікно.

І поки невідомий Вітя обходив будинок, по-ді-ловому спитав:

— Паспорт Анатолія в тебе?

— Он... На столі.

Взяв паспорт, розкрив, глянув на фото, сказав задоволено:

— Те що треба! — І до Віті, що постукав у двері:— Заходь!

Вітя зайшов, і в Елли від великого подиву