Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Коли свідки, що проходять інтерв’ю, походять із різних культур, проблеми загострюються. Норвезькі міграційні органи, які мають оцінити, наскільки щирими є свідчення тих, хто шукає притулок, повинні враховувати, що, наприклад, іранці та сомалійці по-різному виявляють емоції. На більшість людей впливає також зовнішній вигляд мовців, їхнє суспільне походження, і наскільки вони схожі на нас самих. І з біологічного, і з соціального погляду здається, що всі ці фактори такої значної ролі не відіграють: донедавна істина не мала значного пріоритету для людини. З іншого боку, життєво важливо навчитися обирати добре оточення і уникати тих, хто може нам нашкодити.

У класичному американському експерименті 1969 року групу школярів попросили оцінити, хто міг би стати найкращим представником класу на публічному заході. Хлопчик, який набрав найбільшу кількість «голосів», був відібраний дослідниками як «особа з високим статусом», а хлопчик з «низьким статусом» був відібраний на основі найменшої популярності. Потім дослідники відтворили сцену, коли вчитель виходить з класу, а «найкращий» хлопчик підходить до вчительського столу, бере звідти гроші, і сам коментує крадіжку, щоб переконатися, що всі звернули на неї увагу. У паралельному класі дослідники попросили «непопулярного» хлопчика зробити те саме.

Після того, як і з кожним із класу провели розмову індивідуально, усі свідчили б правдиво про тих, хто взяв гроші, незалежно від того, людина з високим чи низьким статусом це зробила. Але якби брали інтерв’ю в парах, усі заперечували б, що популярний хлопчик забрав гроші – вони навіть могли б стверджувати, що не мають уявлення про те, куди поділися купюри. Якби це зробив хлопець із низьким статусом, кожен здав би його.

Експеримент доводить не тільки те, що ми з раннього віку розуміємо, кого з людей нам варто триматися, а й що існує мовчазний договір щодо того, коли можна брехати, а коли треба говорити правду. Інтуїтивне відчуття правил соціальних ігор впливає на розуміння: що є правдою, а що ні.

Деніел Канеман, фахівець з поведінкової психології, назвав частини нашого мозку, які приймають швидкі, інтуїтивні рішення, Системою 1. Спершу ми вирішуємо: подобається нам хтось чи ні, потім роздумуємо над причинами цього. І якщо ми всі вирішили, що нам хтось не подобається, здається природним думати, що вони брешуть. Лише завдяки повільному і складному процесу в тих частинах, які Канеман називає Системою 2, ми можемо критично ставитися до власних упереджень і систематично шукати помилки у судженнях. Зазвичай Система 1 не помиляється, так само, як і переважна більшість обвинувачених поліцією виявляються справді винними. Тож ми не безпідставно часто їй довіряємо. Але в правовій державі, де ми не просто повинні переконатися, що тюремні в’язні «здебільшого» є злочинцями, розумно запустити ряд критично важливих механізмів перевірки у систему розслідування та покарань.

Чарівники

Пол Екман погоджується з іншими дослідниками в тому, що не існує явних загальних ознак брехні. Але це лише змушує мисливців на брехунів бути більш винахідливими. Сам він стверджує, що може викрити брехунів з 80–90-відсотковою ймовірністю. Екман приділяє все більше уваги невеликій групі людей, так званим «чарівникам правди» (truth wizards), які, вважається, мають набагато кращі здібності до виявлення брехні, ніж всі інші.

Однак називати цих унікумів «детекторами брехні в людській подобі» було б неправильно. За словами однієї зі співробітниць Екмана, Морін О’Салліван, ці «чарівники» таки більше нагадують людей, ніж машини: їх спосіб мислення вирізняє те, що вони не беруться одразу визначати достовірність на основі певних ознак, однак зберігають невизначеність та допускають кілька можливих варіантів.

У той час як всі інші будуть шукати ознаки брехні і вигукувати «Дивіться, він бреше!», чарівник або чарівниця, за словами О’Салліван, скаже радше щось на кшталт:

Рівний тон голосу може означати, що він не вірить у те, що говорить. Але це також може бути особливістю його звичного способу мовлення. Або, можливо, він просто повторив вже це стільки разів, що відтворює тепер механічно. З іншого боку, він міг почути, як про це говорили в колі його сім’ї. Тоді річ не в тім, що він у це не вірить, а в тім, що він не надто про це замислювався. Він просто повторює те, що говорилося ціле його життя. Мені потрібно більше його послухати, перш ніж я прийму якесь рішення.

За словами Деніела Канемана, така поведінка протилежна тому, що робить більшість із нас. Ми зазвичай поквапом судимо через Систему 1, і ці судження «достатньо переконливі», аби вже не залучати додатково більш трудомістку Систему 2. О’Салліван також вважає, що задовольнятися швидкими та однобічними висновками є найбільш природно для нас – тримати одночасно кілька суперечливих думок у голові доволі енергозатратно. Якщо ми вже прийняли якийсь факт і водночас вважаємо себе достатньо кмітливими, такими, яких не так легко обманути, то знайдемо докази, щоб далі вірити в те, що раніше. Нам легше буде вірити у брехню, ніж визнати себе обманутими. Еволюційний психолог Джеффрі Міллер припустив, що «може існувати адаптаційний механізм, що дозволяє переходити від стану повної довіри до повної недовіри, без будь-яких затрат на проміжну стадію».

Відповідно чарівники продовжують одночасно досліджувати обидві можливості, що дуже нагадує ідеал «відкритості» Раклева. Ще одна їхня особливість – не застосовувати ярлики чи поділ на психологічні групи, на кшталт «екстравертів» та «інтровертів». Вони радше порівнюють людей з тими типами, з якими вже самі добре знайомі, і говорять речі типу: «Погляньте, як причесане волосся, кожна волосина на своєму місці, і говорить вона так само виважено», або ж «Він на вигляд як міністрант, його й пальцем ніхто не зачіпав».

Такі твердження наводять на думку, що вони немов намагаються вжитися у думки та особистість співрозмовника. Більше того, такі висловлювання чітко нагадують плітки, які, на думку еволюційних психологів, фундаментально пов’язані з нашим прагненням відрізняти брехню від правди. Якщо ці надлюди з концепції Екмана та О’Салліван дійсно є найкращими детекторами брехні, то це, безумовно, пов’язано з такими їхніми людськими рисами, як співпереживання та цікавість, а не з машинною точністю.

– Одна з найважливіших відмінних рис чарівників – їхня уважність, – каже Деніел Фоєр. – Вони пильно спостерігають і добре усвідомлюють, що робить людина.

Він пояснює, що чарівники часто зараховують людей до певних категорій, і таких категорій не менше ніж сто.

– Одна людина буде зарахована до категорії дядька Френка, одна буде про подібних на Тоні, інша – як знайомий тесля і так далі. Вони міркують так: «Гаразд, то як би поводився дядько Френк у цій ситуації», і вони знають модель його поведінки і що він може