Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Перш за все, як виявилося, машина могла добре провокувати зізнання. Можливо, люди не до кінця розуміли, як працюють технології, проте усвідомлювали, що живуть у нову еру, де жодних секретів від науки не приховаєш. Кухар зізнався у крадіжці срібних виробів, охоронець визнав пограбування церкви. Леонард Кілер був не тільки самоучкою, він також мав чудовий талант піару і радо взявся за допомогою свого пристрою розкривати відомі загадки кримінального світу. Його засліпило загальною увагою, що допомогло продавати експертизу великим компаніям.
Детектор брехні виглядав як мрія роботодавця: на ньому можна було чітко перевірити, чесний кандидат чи ні. А ще розкрити дійсні погляди, хто гомосексуал, наприклад, а хто комуніст. Невпевнені працівники відчували примус визнавати і геть приватні таємниці, таку практику не припинили в Сполучених Штатах, аж поки закон 1988 року не заборонив роботодавцям користуватися машиною. Проте сфера безпеки та урядові установи не підпадали під дію закону, і в 2010 році 73 000 американців пройшли тест від урядових структур, у яких вони працювали.
У той же час, коли Кілер та детектор досягли успіху, другий батько машини, Джон Ларсон, почав усе більше сумніватися у пристрої. Він виявив невідповідності в результатах і почав вести листування з суб’єктом свого першого успішного тестування, Гелен Ґрагам. Після того, як детектор брехні в Берклі викрив її не надто вдале навчання, дівчина повернулася до Канзасу. Вона розповіла про важке дитинство та схильність сильно хвилюватися, стверджуючи, що була не винною у звинуваченнях. Крадіжки продовжилися і після того, як вона покинула університет. У підсумку Ларсон повірив їй і вибачився за все те, що їй довелося пережити. До кінця життя він критикував свого старого механічного партнера і публічно заперечував, що детектор може зробити те, що стверджував Кілер.
З роками все більше наукових досліджень засвідчили, що детектор брехні далеко не надійний пристрій. Існують також відомі приклади: шпигун Олдріч Еймс без проблем пройшов випробування детектором у 1986 році, хоча до цього продавав КДБ державні таємниці США. Він продовжив своє шпигунське життя, і в 1991 році, коли перебував у розшуку ЦРУ, знову пройшов тестування, отримавши пораду від своїх знайомих з КДБ «добре виспатися і спробувати розслабитися під час тесту».
Ще гіршим було те, що машина засуджувала невинних людей. Наприклад, чоловіка з Огайо Флойда Фея заарештували за вбивство його друга Фреда Ері в 1978 році. Фей знав, що він невинний, і добровільно зголосився пройти тест, щоб очистити свою репутацію. Йому ставили типові контрольні запитання, на кшталт «Сьогодні вівторок?», і коли він більш напружено реагував на запитання про вбивство свого друга, його визнали винним і посадили до в’язниці на два роки, поки справжній вбивця не з’явився в поліцію. За час перебування у в’язниці Флойд досліджував принцип роботи детектора брехні і виявив, що машину можна обманути такими простими прийомами, як-от прикушування язика або ховання у черевикові шпильки. За його словами, він дав 27 своїм співкамерникам 20-хвилинні інструкції, після чого 23 з них змогли пройти тести і їх не впіймали на порушеннях, які вони вчинили, перебуваючи у в’язниці.
Зламаний код
Асбйорн Раклев сьогодні є провідним норвезьким експертом із проведення інтерв’ю з підозрюваними, у нього докторська ступінь і він читає лекції в Норвегії та за кордоном. Поки я розмовляв із ним, йому саме зателефонували із черговою пропозицією. Раклев розповів, що став отримувати закордонні запрошення після того, як очолював інтерв’ювання Андерса Брейвіка – чоловіка, який скоїв терористичні атаки в Осло та на острові Утоя в 2011 році.
До наукових досліджень з виявлення брехні молодого амбітного слідчого спонукав норвезький скандал через участь поліції, відомий як «Справа Кармьой». 17-річну Бірґітту Тенґс було знайдено зґвалтованою та вбитою на острові Кармьой. Невдовзі у вбивстві зізнався її двоюрідний брат. І хоча згодом він відкликав свої зізнання, хлопця засудили. Експертом під час судового розгляду був професор Інституту психіатрії Королівського коледжу Ґіслі Ґудйонсон.
– Його висновок був нищівним, – сказав Раклев. – Ґудйонсон заявив, що норвезька поліція використовує маніпуляції та має методологію допиту, орієнтовану на визнання провини.
Норвезька професійна спільнота стала на свій захист. Ким був той професор? Скільки допитів він провів? Звинувачувати норвезьку поліцію в маніпуляціях – це занадто.
– Однак мою увагу привернуло те, що він посилався на літературу, на британську поліцію та їхні розглянуті справи. Я й гадки не мав, що є така література й існують якісь знання.
Сьогодні будь-який допитливий студент знайде всю необхідну інформацію одним натисканням клавіші, але то були 90-ті роки, а інтернет все ще був далеко не скрізь. Раклев зібрався до Англії на навчання, і отримав підтримку від свого керівництва. Отримані знання він повинен був передати норвезькій поліції у формі магістерської роботи.
– Але у мене були й інші цілі, я все ще прагнув зламати код. Навчитися розпізнавати брехню за допомогою мови тіла. Навчальна програма містила все: і курс із виявлення брехні, і гіпноз. Там я повинен був зустріти дослідників та психологів, а поміж ними віднайти і ключ до розгадки.
У Ліверпулі Раклев одразу заглибився в матеріали, досліджуючи праці Пола Екмана та Олдерта Фрея. Фрей був професором Портсмутського університету та автором книги з промовистою назвою «Викриття брехні та обману» (Detecting Lies and Deceit). Професор вважав, що поліцейські та інші професійні мисливці на брехунів не мають здатності краще за звичайних людей розпізнавати обман, оскільки, як і більшість з нас, вони акцентують увагу не на тих ознаках. Дослідження Фрея, наприклад, показують, що брехуни під час допиту частіше йдуть на співпрацю, адже переживають за те, що їм можуть не повірити.
Ми частіше думаємо, що люди брешуть, якщо вони розмовляють з іноземним акцентом. Ми більше довіряємо тим, хто з вигляду симпатичний чи має дитячі риси обличчя. А ще більш комунікабельним, які легше йдуть на контакт, хоча, як згадувалося раніше, їх нам якраз і варто було б остерігатися. І врешті-решт, навіть якщо існують якісь чіткі ознаки брехні, то їхнє вираження різнитиметься залежно від людини.
Що більше Раклев учився, то більше розгублювався. Він намагався знайти втрачений ключ. У чому крилася розгадка? Можливо, вирішальними були навідні питання? Він проводив експерименти, знімав на відео учасників, у яких брав інтерв’ю, намагаючись
