Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Але гаразд, скажімо, ми заради загального блага готові встановити контроль над суспільством за допомогою машин для читання думок. Тоді залишається відкритим питання, чи може апарат розпізнати брехню того, хто й сам не знає правди. Майкл Кроу – далеко не єдиний приклад неправдивих свідчень, і маніпуляціям піддаються не лише діти. Та й навіть маніпуляції не завжди потрібні: у 1932 році сотні людей добровільно зізналися у викраденні дитини відомого піонера авіації Чарльза Ліндберґа. Але найчастіше саме поліція відігравала роль ініціатора неправдивих зізнань. Підтвердженням цьому є дані, отримані у Сполучених Штатах з впровадженням некомерційного проекту «Невинність», який з 2005 року виправдав понад 250 несправедливо засуджених.
Одна з-поміж переглянутих справ – вбивство Мішель Мур-Боско в 1997 році. Поліція заарештувала Деніела Вільямса, колегу її чоловіка по флоту, і він зізнався у скоєнні злочину після восьмигодинного допиту. У справі також брали участь ще двоє моряків та співмешканка Вільямса, і всі троє зізналися під час допиту. Потім вони визнали свою провину в суді, уникнувши смертної кари, і один з них публічно вибачився перед родиною загиблої.
Як не дивно, але ні слідів ДНК, ні відбитків пальців, які належали б комусь із чотирьох, на місці події не знайшли. Перед судом з’ясувалося, що раніше вже засуджений за зґвалтування чоловік написав своєму другові, що він скоїв вбивство. Його ДНК виявили на місці події. Тим не менше, справу проти «норфолкської четвірки», якій не встигли винести вирок, продовжили. Бо чому ж бо їм заманулося тоді брехати?
Очевидною відповіддю є те, що в ситуації, коли все здається безнадійним, і людина стикається з ймовірністю смертної кари або довічного ув’язнення, зізнання може виявитися найкращим варіантом, якщо поліція обіцяє пом’якшення покарання. Особливо якщо підозрюваних є декілька, і допитувачі можуть налаштувати їх один проти одного. Навіть найстійкіші можуть почати сумніватися після тривалої ізоляції.
А що, якщо вони самі вірять, що скоїли злочин? У 1980-ті роки психолог Елізабет Лофтус провела серію досліджень, які показали, що фальшиві спогади можна навіювати. Вона демонструвала учасникам дослідження відеозаписів убивств чи автокатастроф, а потім використовувала відповідну лексику в подальших інтерв’ю. Якщо вона згадувала у запитаннях «синє авто» чи «чоловіка з вусами», спогади людей підлаштовувалися до слів, хоча на відео, яке вони щойно переглянули, була біла машина та гладко поголений чоловік.
Спогади з дитинства також легко піддавалися маніпуляціям. Лофтус та її колеги навіювали хибні спогади про те, що люди літали на повітряних кулях в дитинстві чи що ледве не втонули. Учасники опитувань не тільки приймали фальшиві спогади, але й надавали додаткові подробиці про присутніх на місці події, їхній вигляд та поведінку.
– Потрібно багато зусиль, аби навіяти дорослій людині картинку вбивства іншої людини, ще й яке відбулося кілька місяців тому, – каже Асбйорн Раклев.
– Але Стайн Інґе почав уявляти, що, можливо, це він сам був вбивцею, і у хвилини найбільшого відчаю почав замислювався над тим, чому ж бо йому ним насправді не бути. Він вирішив зізнатися.
Асбйорн Раклев описує норвезьку поліцію тих часів, коли він починав працювати, як систему, орієнтовану на зізнання. Коли підозрювані зізнавалися, це означало, що справу розкрито, і в їдальні всіх частували тортом. Однак проблеми зі зізнаннями такі ж, як і зі свідченнями: вони можуть бути хибними, навіть якщо особа, яка їх надає, заслуговує на довіру і сама впевнена у їх достовірності. І все тому, що винахідливість – близька родичка брехні.
Брехуни скрізь
Ми вже знаємо, що шахраї, як правило, більш вигадливі, тож не дивно, що те саме стосується і брехунів. Подумайте про Джо Ґелловея, який із неприхованим задоволенням придумав докладні історії про аеропорт та кампус. Але це також стосується творчих професій, які мають певні важливі спільні риси з брехунами. Чарльз Лімб, який є одночасно і професором медицини, і досвідченим саксофоністом та спеціалістом з історії музики, проводив дослідження імпровізації джазових музикантів і виявив, що коли вони застосовують свої творчі здібності у музиці, ділянки мозку, що відповідають за самосвідомість та інтроспекцію, дуже активні. Водночас складається враження, що мозок «вимикає» ділянки, які пов’язані зі самоконтролем. Ті самі ділянки, які часто виявляються пошкодженими в мозку патологічних брехунів.
Щоразу, як ми намагаємося щось згадати, ми заново відтворюємо події з власної пам’яті. І з кожним разом вони дещо міняються і забарвлюються новими образами та асоціаціями – цей процес нагадує змішання та об’єднання різних окремих елементів, що є центральним у творчому процесі. І чим частіше ми видобуваємо щось з пам’яті, наприклад, спогади про близьких людей або травматичні події, тим більше з кожним разом вони змінюються. Скоріш за все, у нас досить спотворене уявлення про важливі події у нашому житті, хоча найточніше ми пам’ятатимемо, можливо, абсолютно неважливі деталі, ті, які ми раптово згадуємо вперше ще з підліткових часів. І в ту мить, як тільки ми видобуваємо ці спогади, вони починають трансформовуватися.
Зазвичай, таке спотворення правди на нас не так вже й сильно впливає. Набагато важливіше зберегти самі події та емоції, ніж мати всі подробиці місця, де вони відбувалися – аж поки мова не заходить про кримінальне розслідування. Як стверджували раніше військові стратеги, ми також схильні вважати, що більшість того, що ми чуємо і бачимо, є правдою, просто тому, що більшість отриманої нами інформації таки є правдивою. Знадобилося б забагато часу і ресурсів, якщо ми постійно підозрювали б, що щось не відповідає дійсності, а потім витрачали зусилля на перевірку. Навіть коли людям представлено безліч свідчень із повідомленнями, що серед них стільки ж брехні, скільки правди, вони закономірно вважатимуть більш ніж половину правдивими.
На додачу, існує так зване припущення про поведінку (the demeanor assumption). Причина, чому більшість з нас відносно погано розпізнає брехню, полягає в тому, що ми зосереджуємося більше на процесах у наших власних головах. Емілі Пронін, психологиня з Прінстонського університету, зазначила, що коли ми розмовляємо з іншою людиною, то, як правило, недооцінюємо наскільки обмежений доступ до загальної картини отримуємо. Коли ми самі щось говоримо, нам достеменно відомий весь спектр наших знань та почуттів з цього приводу. Слухаючи іншу людину, ми зазвичай
