“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією - Микола Іванович Сенченко

І знову... мовчання. Народ мовчить. А що далі? А ось що. Ми поступово перейшли від суспільства добробуту до суспільства винищення. Тепер ефективніше відбуватиметься в Україні й “культурна революція”, точніше, культурна інверсія, ще точніше — управління деградацією...

Двадцятий підбива кривавий лік,

Чечню і Боснію поклавши в клунок.

Уже валютний відкрива рахунок

Крутий баришник — двадцять перший вік, —

В надії — душі прикупить за шлунок.

Сьогодні стараннями ліберальної пропаганди формується гидливе, недовірливе і навіть боязке ставлення до аскетичної, альтруїстської і готової до пожертви свідомості. Саме в цьому типі свідомості іудеоліберали вбачають соціокультурну й соціально-психологічну базу державності й мілітаризму. Заберіть цю базу — й держава впаде, полишена людської підтримки. Щодо споживацько-гедоністичної свідомості, то ліберальна пропаганда вбачає в ній латентно закладену програму “раціоналізації”. Тобто “раціональним є” все те, що не вимагає пожертви, не наділене рисами соціального натхнення й моральної схвильованості.

Тривалий час у США в рамках емпіричної соціології проводилися дослідження споживацької свідомості в різних вимірах. Було встановлено, що такою свідомістю дуже легко маніпулювати. Згадаймо примітивну рекламу, якою “годують” нас навчені за океаном “майстри” реклами. Особливістю споживацької свідомості є й те, що вона — найбільш ревнива і заздрісна. Людина з такою свідомістю, “економічна людина”, не може спати спокійно, коли сусід чи колега має автомобіль престижнішої марки, ніж вона. Однак найхарактерніша риса споживацької свідомості — нестримне прагнення до порушення легальних норм поведінки. Фахівці відзначають дивний збіг структури цінностей злочинців зі структурою цінностей людей з типовими споживацькими нахилами. Людина нової індивідуалістської формації має агресивно-мілітаристські риси, пов’язані з основами людини-споживача як суто тілесної зі згаслою духовністю. Це не індивідуалізм людини як стан наодинці з Богом, з вищою ціннісною інстанцією, а індивідуалізм наодинці зі споживацькими речами. Споживацькі цікаві речі не бувають нічийними. І якщо така “економічна людина” має намір одержати певну річ, вона повинна звести рахунок з іншою людиною, яка заволоділа нею раніше.

Якщо споживацькі речі свідомо вироблені на продаж, то з ними все ясно, тут немає особливих проблем. Однак є речі не вироблені, а такі, які сьогодні мають особливу споживацьку цінність, наприклад, родюча українська земля чи сировина, енергоносії. Як бути в такому разі?

Ці речі мають традиційних власників (йдеться про корінні народи і країни, які одержали їх у спадок волею історичної долі). Звісно, що споживацька свідомість Заходу, яка має потребу в залученні цих речей в обіг, не може терпіти такого статусу, коли речі не бажають “лишати” своїх власників. Ліберальні ринкові реформи, яким “немає альтернативи”, не можуть терпіти такого стану, коли є щось таке, чого не можна купити. Тому все треба виставити на продаж, навіть якщо це суперечить здоровому глузду.

Особливістю сучасного споживацького соціуму і здійснюваних ним реформ є прагнення знищити дуальну структуру світу, в якому існують дві сфери: сфера обміну чи продажу і сфера самоцінного, що не має грошового виміру. Особливо це стосується людських відносин. Ось що пише з цього приводу О. Панарін: “У мікросвіті людей це передусім сім’я: стосунки подружжя, стосунки батьків і дітей тощо. Ця сфера миттєво втратить свою екзистенціональну справжність і соціальну ефективність, якщо почне підпорядковуватись логіці товарно-грошових, розрахункових відносин. Такі речі, як кохання, турбота, підтримка та інші гарантії існування, які в принципі не формуються й не виміряються законами ринку, відразу зникнуть, а з ними — і людина як особистість. Навіть найвідчайдушніші ринковики не намагаються піддати сумніву позаринковий статус сімейного мікросвіту”.

Я пригадую, як мене вразила розмова з покійним американцем українського походження Богданом Ясинським, якого я дуже поважав за його добре ставлення до рідної землі й українців. Йшлося про його дітей. Він сказав, що позичив сину гроші на придбання автомобіля. Я довго не міг збагнути такої, на його думку, простої речі: як можна позичати своїй дитині гроші? Це яскравий приклад того, наскільки ментальність західного світу відрізняється від нашої.

Проте в житті сучасної України ми можемо спостерігати дещо іншу ситуацію, коли, офрмлюючи шлюб, молоде подружжя укладає контракт, який визначає майнові відносини у разі розірвання шлюбу тощо. Нас сьогодні вчать, що кохання — це задоволення фізіологічних потреб. Не випадково газети на зразок “Бульвару” чи “Столички” під коханням розуміють саме це.

Нова іудеоліберальна філософія наполегливо намагається змінити нашу свідомість, витісняючи з неї такі сакральні поняття, як “рідна земля”, “рідна природа”, “Батьківщина”. Тільки сформувавши новий тип особистості — “кочівника”, для якого батьківщина там, де більше платять, а ставлення до святинь рідної землі нейтральне, можна уречевити їх шляхом відокремлення схованого в них духовного, культурного змісту і виставити на ринок, де вони мають змінити своїх власників.

Спостережливі громадяни України дедалі частіше бачать намагання “невидимої руки” узаконити захоплення території України. Ми багато чули й спостерігали за потугами довести той факт, що українці не є корінною нацією. Велася мова про те, що спочатку нашу землю населяли семітські народи, відтак що Київ будували хозари і тут було хозарське царство і т.д. Однак українські вчені і приватні колекціонери довели, що ми не випадкові люди на цій землі. Мабуть, тому й замовчуються праці Ю. Шилова, В. Даниленка, Б. Рибакова, А. Кифішина, а також приватна колекція “Платар” С. Платонова і С. Тарути, в яких вони з вичерпною точністю доводять, що на нашій землі сформувалися прадавні цивілізація, державність і писемність. Наші пращури — українці мали тут державу Аратту, трипільську культуру, протошумерську писемність. Тож саме ми — українці — і є корінною нацією на цій землі.

Наведу один фрагмент з праці Ю. Шилова “Держава Аратта чи “трипільська археологічна культура?”, в якій він зазначає: “У своїй монографії “Нариси стародавньої історії України” (К., 1994 — С. 242—258) Залізняк заклав основу “семітизації