Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Людина, яка побувала комуністом, отримує здатність до співчутливого розуміння; знає, як воно було; долучалася до того, що здавалось найважливішими питаннями доби, і має матеріал для опрацювання. Історикові це дає перевагу, бо всі ми, напевно, прагнемо до співчутливого розуміння. Та якщо стверджувати, ніби колишня прихильність до сталінізму надає інтелектуальні переваги, з цього начебто випливає, що суто методологічно людина мала би прагнути бути також і колишнім нацистом.
У 1933 році видатні німці вибрали вітати нацистів — і радіти, коли ті їх приймали, призначали на високі посади в обмін на співучасть і мовчання: для нас нинішніх це незбагненно, хіба що як вияв людського боягузтва. Такі рішення і з віддалі часу лишаються проблемними, ми дуже не хочемо визнавати «помилок юності» чи «тягаря обставин» за пом’якшувальні обставини. Словом, ми геть непоблажливі до одного типу давніх політичних грішків, але терпимі й навіть співчутливі до іншого. Це може здатися непослідовним і навіть безглуздим, але певна логіка тут є.
Небагато буде користі для розуміння історії XX століття, якщо ми спробуємо проникнути в уми тих, хто формулював чи пропагував нацистську політику (і тому я не поділяю сучасного захвату «Благоволительками» Джонатана Літтелла). Мені не спадає на думку жоден нацистський інтелектуал, чиї міркування можна вважати цікавим історичним прочитанням думки XX століття.
І навпаки, я бачу не одну причину, щоб уважно — якщо й не співчутливо — прочитати нудотні твори деяких румунських та італійських фашистських інтелектуалів. Я не кажу, ніби фашизм у його ненімецьких формах був для нас чимось більш терпимим і стравним, бо, зрештою, там не йшлося про геноцид, повне знищення народів абощо. Я маю на увазі, що інші течії фашизму оперували в упізнаваних рамках націоналістичного ресентименту чи географічної несправедливості, які не лише зрозуміліші, а й мали і досі мають ширше застосування, якщо тільки ми захочемо зрозуміти довколишній світ.
Однак більшість того, про що говорили німецькі інтелектуали нацистського періоду — хай вони виступали як нацисти чи як прихильники нацистів, — стосувалося винятково німецького випадку. Справді, нацизм — як і романтична й постромантична національні традиції, з яких він виріс, — паразитував на низці тверджень про те, що саме робить німців унікальними. Багато румунських — чи італійських, чи іспанських — фашистських інтелектуалів вважали, що неабияк підтримують універсальні істини й категорії. Навіть у вкрай нарцисичному патріотичному запалі французькі фашистські інтелектуали на кшталт Робера Бразільяка чи Дріє ля Рошеля тішились уявленням, що їхні думки актуальні й цікаві далеко за межами Франції. Принаймні в цьому їх можна порівняти з колегами-комуністами: вони теж пропонували пояснення модерності та її критиків. Тож нам є чого в них повчитися.
Коли італійський ліберал-патріот Джузеппе Мадзіні писав про націоналізм у XIX столітті, він був упевнений, що націоналізм може і мусить бути універсальною ідеєю за принципом, який ти згадав: якщо національне самовизначення добре для Італії, то не існує причин, з яких воно не є добрим для всіх. Може бути багато ліберальних націй. Фашизм 1920–1930-х років можна розглядати як спотворений виплід таких міркувань: загалом фашист — представник однієї нації може підтримувати прагнення своїх соратників-фашистів в інших країнах. Але з націонал-соціалістом таке не пройде: нацизм стосується Німеччини і не може бути зразком для інших, адже його форма і зміст специфічно німецькі.
А втім, цікаво, чи саме з причин, які ти назвав, націонал-соціалізм таки не був універсальним. Культ фантазій про свою расу — крайній випадок, зовсім крайній. Але ж усі ми, певна річ, здатні повестися на оману власної унікальності? Схильність робити винятки для себе — універсальна людська вада, хіба ні?
Можливо. Ти висловлюєшся доволі абстрактно, не про самих мислителів, а про те, чого ми можемо навчитися загалом із природи помилок, від яких потерпали вони, а радше мільйони їхніх жертв. Я повторюся, що ми можемо й мусимо розрізняти нацистів і тих інтелектуалів, які — на власну ж думку — зберігали й утверджували свої універсальні риси. Типово просвітницька ідея причетності до міжнародної розмови: чи про політику, чи про витоки людського суспільства, механізми капіталізму, значення прогресу тощо. Можна впевнено стверджувати, що комуністичні — або, з деякими поправками, фашистські — інтелектуали були наступниками таких розмов. Про нацистів ми просто не можемо такого сказати.
4. Кінґс і кібуци: сіоніст із Кембриджа
У 1963 році батько поцікавився, чи не хотів би я поїхати до Ізраїлю, де вони з матір’ю вперше побували незадовго до того. Батьки знайшли єврейську молодіжну організацію «Дрор», пов’язану з рухом кібуців, яка організовувала літні подорожі до Ізраїлю для молодих англійських євреїв. Мене зачарували ізраїльські вербувальники, які очолювали цей рух у Лондоні, — Цві та Майя Дубінські, представники давнього лівого кібуцького руху «Гакіббутц Гаме-угад». Цві, професійний прозелітист років під тридцять, був ідейним харизматичним сіоністом. Його дружина Майя, яка народилася в Парижі (згодом виявилося, що її тітка заміжня за моїм троюрідним братом), була вродливою космополіткою. Того літа я подався з ними до Ізраїлю — і мене накрило з головою.
Так почався мій роман із кібуцом. В Ізраїлі були привабливі дівчата, приязні і прості єврейські хлопці, які не переймалися своєю єврейськістю чи ворожістю оточення. Тамтешнє середовище хоч і не було зовсім знайомим, а все ж не було й цілком інакшим або чужим. Але, навіть занурюючись у сіонізм і його ідеологічні відтінки, я несвідомо дещо стримувався. В ідеологізованіших тогочасних кібуцах новоприбулим із діаспори давали гебрайські імена. То мав бути або біблійний відповідник європейського імені гостя, або ім’я, якось із ним пов’язане, — як частина не надто делікатного процесу відтягування молодих євреїв від європейської спадщини та вміщення їх у середньосхідне майбутнє. Оскільки біблійного відповідника «Тоні» не було, нові друзі з кібуцу поміняли місцями «н» із «т» і спробували наректи мене Натаном. Я одразу відмовився, тож мене називали просто Тоні.
Сім тижнів я працював у кібуці Гакук у Галілеї. Пізніше зрозумів: мене не тільки обробляли на еміграцію, а й використовували як дешеву сезонну робочу силу. Кібуцу було економічно вигідно немалим коштом відряджати чарівних представників до Англії, якщо ті поверталися з молодими людьми, ладними працювати на фермі. Звісно, моїм спонсорам цього і треба було. «Гакіббутц Гаме-угад» був кібуцьким
