Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Моє кембриджське покоління, звісно, було по-своєму дуже чутливим до нюансів походження. Якщо у Сполучених Штатах запитати в людини, де вона ходила до школи, навряд чи багато про неї дізнаєшся. Коли не йдеться про крайні випадки, за відповіддю лишиться розмаїття можливих соціально-культурних передумов. Я спостеріг, що американські студенти зазвичай дуже мало знають про шкільний досвід й обставини своїх однокурсників. Натомість в Англії якщо ти знав, хто в якій школі вчився, цього було досить, щоб детально уявити цих людей у цілком конкретному середовищі.
Пригадую перший вечір, коли ми зібралися разом: сором’язлива зграйка юнаків, щойно розквартированих у Кембриджі. Першим ділом — інстинктивно й передбачувано — ми поцікавилися одне в одного про школи, де вчились. Пам’ятаю, як запитав у Мервина Кінґа, нині голови Банку Англії, в яку школу він ходив. Нічого особливого: його родина теж належала до нижчого середнього класу, і Мервин вчився у класичній школі для талановитих дітей із місцевої громади. Впадав у вічі контраст із нашими кембриджськими викладачами: гадаю, то були всуціль чоловіки з Вінчестера, Гейлібері та інших елітних, платних приватних шкіл.
Так ми опинилися в епіцентрі великого соціологічного зсуву, однак чужими нібито не почувалися. Кінґс був коледжем Джона Мейнарда Кейнса та Едварда Морґана Форстера, настільки свідомо нешаблонним, що по-справжньому некомфортно там могло бути хіба ретрограду-гомофобу. Я почувався і поводився так, ніби то був мій Кембридж, а не Кембридж якоїсь далекої еліти, куди мені помилково дозволено ввійти. Упевнений, такий інклюзивний дух відчувала і стара гвардія Кінґса, хіба що зі жменькою винятків. Звісно, паралельно існував інший Кембридж — заповідник соціальної та економічної меншості, про чиї справи ми мало знали, а ще менше хотіли знати. Так чи так, у нас були гарніші дівчата.
Тієї осені 1966 року я багато їздив із Кембриджа до Лондона й назад, передусім заради зібрань «Дрору». Я зустрічався з надзвичайно привабливою дівчиною Джекі Філіпс із сіоністського молодіжного руху, з якою познайомився 1965-го. Вона пов’язувала мене з Лондоном, поки більшість моїх колег налагоджувала контакти в Кембриджі. Джекі, хоч і належала до сіоністського руху, як я і почасти через мене, політикою цікавилася помірно. Певно, до руху вона долучилася з банальної причини — хотіла провести літо в Ізраїлі, — а потім залишилася, бо там було приємне товариство, а ще ми почали зустрічатися. У кожному разі наші зв’язки із сіонізмом і одне з одним знову привели нас до Ізраїлю.
Навесні 1967 року, коли визрівав конфлікт перед Шестиденною війною, я брав активну участь в організації підтримки для Ізраїлю. Ізраїльські сіоністські організації, кібуци й фабрики звернулись із закликом до волонтерів, щоб ті приїхали працювати на заміну резервістам, мобілізованим в очікуванні боїв. Із Кембриджа я допомагав облаштувати національну організацію з пошуку й відправлення волонтерів. Тоді я також полетів до Ізраїлю разом із Джекі та ще одним приятелем, Моррісом Коеном: ми сіли в останній літак, перш ніж аеропорт Лода перестав приймати рейси. Мені знову довелося просити в Кінґсу дозволу передчасно припинити навчання (хоча цього разу — лише на кілька тижнів, бо іспити першого курсу я вже склав), і цей дозвіл мені знову ласкаво надали.
По прибутті на нас чекав автобус, який мав відвезти цілий літак волонтерів до Маханаїма. Але туди я не мав наміру повертатися, тому сказав водієві, щоби принаймні нас трьох висадив у Гакуку. Я злукавив: мовляв, нас скерували саме в це поселення. Ізраїль напередодні війни був під повним світломаскуванням, довелося показувати дорогу в темряві. На місці нам пощастило застати Майю Дубінські в їдальні: то було добре, адже нас не чекали, ми прибули без жодного попередження.
Майї, яку я не бачив два роки, схоже, було трохи не до того, щоб нас приймати. Ми втрапили в розпал її інтрижки — далеко не першої, — і кібуц, замість підперізувати крижі перед битвою, недоречно розділився на друзів Майї і тих, хто підтримували обмануту дружину її коханця. Отак я погнався за романтичними спогадами і пригодами, а наздогнав банальний сільський секс-скандал.
Але що вдієш. Під час війни й одразу після неї я знову працював на банановій плантації коло Галілейського моря. А через кілька тижнів переможна армія Ізраїлю закликала добровольців у допоміжні війська і на підмогу з повоєнними завданнями. У мої дев’ятнадцять то була непереборна спокуса. Тож я зголосився, і разом із приятелем Лі Айзексом ми дісталися Голанських висот, де нас приписали до місцевої частини.
Ми мали переганяти захоплені вантажівки сирійської армії до Ізраїлю, але, на мій жаль, мене швидко перепризначили на перекладацьку роботу. Я непогано говорив івритом і вільно володів французькою. А там кишіло англо- і франкомовними добровольцями, які поз’їжджалися до Ізраїлю з усіх куточків світу, майже (або й зовсім) не знаючи мови. Так я ненадовго став тристороннім перекладачем між молодими ізраїльськими офіцерами і франко- й англомовними помічниками, приписаними до їхніх частин.
Так я набачився ізраїльської армії більше, ніж якби просто ганяв вантажівки в долину, і то був доволі повчальний досвід. Я вперше усвідомив, що Ізраїль — не соціал-демократичний рай миролюбних євреїв-фермерів, які просто опинилися в Ізраїлі, а поза тим були такими ж, як я. Культура й народ кардинально відрізнялися від тих, які я навчився бачити чи вперто змальовував у власній уяві. Молодших офіцерів, з якими я там познайомився, набрали з міст і містечок, а не кібуців, і завдяки їм я зрозумів те, що давно мало бути очевидним: мрія про сільський соціалізм — не більше ніж мрія. Центрами тяжіння Єврейської держави будуть (і мусять бути) її міста. Словом, я збагнув, що не жив — і ніколи не бував — у справжньому Ізраїлі.
Натомість мене було втягнуто в анахронізм, я жив в анахронізмі, а тепер узрів глибину своїх ілюзій. Я вперше зустрів ізраїльтян, які були шовіністами в усіх сенсах: антиарабські переконання на межі з відвертим расизмом, цілковита незворушність перед перспективою вбивати арабів за першої-ліпшої нагоди. Ці люди нерідко шкодували, що їм не дозволили пробити дорогу аж до Дамаска й розгромити арабів раз і назавжди, і повнилися презирством до так званих «нащадків Голокосту» — євреїв, які жили за межами Ізраїлю і не розуміли чи не цінували нових євреїв, які в Ізраїлі народилися.
То не був фантазійний світ соціалістичного Ізраїлю, який так радо уявляли (і уявляють) численні європейці: бажана проекція всього хорошого, що було в єврейській Центральній Європі, позбавлена всього поганого. То була
