Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Віра в можливість такого розриву здається визначальною ще аж 1917 року — особливо аж 1917 року.
За аналогією із середньовічним і ранньомодерним релігійним світоглядом християн, найважливіше — твоє спасіння. А якщо я маю дбати більше про твою безсмертну душу, ніж про твої вподобання, я мушу спробувати тебе врятувати. Навіть коли для цього доведеться тебе катувати або зрештою і вбити; якщо я можу спасти твою душу, це буде не лише правильним: це щось, що я очевидно мушу зробити.
Це той спосіб мислення, від якого щосили відмежовується лібералізм. Згідно з ним, призначення людей постають індивідуально, емпірично впізнавані для інших і обов’язкові до виконання. Упізнаваність глибшого призначення! сенсу речей у Марксову думку принесло геґельянство. А тоді вона перейшла в леніністське прочитання (хоч яке воно було) марксистської спадщини.
Отак остаточна мета історії — досягнута і зрозуміла у світлі Революції — тотожна меті безсмертної душі: спастися за будь-яку ціну. Тож ішлося про більше, ніж просто переконання чи віру у тривіальному сенсі. Десятиліттями «революції» приписували тайну і значення, які могли виправдати та виправдовували всі жертви — особливо чужі, і що кривавіші, то краще.
Щоб зрозуміти, чому після революції 1917 року стільки людей пов’язали себе і свої життя з ленінізмом та Радянським Союзом, треба зважити на спільноту, історичні обставини, а також віру Комуністичний міраж набагато всеохопніший, ніж якась там соціальна демократія — демократія з доданою державою загального добробуту Його захмарні амбіції вабили людей, які мислили в категоріях глобальних трактувань історії та узагальнювали до рівня абстракції взаємодію між соціальними цілями й індивідуальною відданістю. Ніхто ніколи не говорив про те, як їх підвів бог соціальної демократії. Зовсім інша історія — поразка комуністичного бога, і йдеться тут, звісно, про втрату віри.
Так. Наче після Російської революції 1917-го більшовики монополізували цей містицизм. Чому віра так легко давалася попутникам, які ідентифікувалися з Радянським Союзом у найкривавіші моменти?
Для тих, хто вірив у Радянський Союз — хай то комуністи чи ідейні попутники, — його історія, власне, не була пов’язана з побаченим. Питати, чому люди, які туди їздили, не бачили правди, — означає не вловлювати суті. Більшість тих, хто розуміли, що відбувається в Радянському Союзі, не мусили туди їхати й переконуватися на власні очі. А ті, хто подалися в Радянський Союз, як істинні віряни, зазвичай поверталися такими самими (знаменитий і рідкісний виняток — Андре Жід).
У кожному разі правду, якої шукав такий вірянин, було не перевірити наявними фактами — тільки майбутніми результатами. То завжди була віра в майбутню яєшню, яка виправдає безмежну кількість розбитих сьогодні яєць. Якщо ти переставав вірити, то відкидав не просто частину соціальних даних, яку дотепер, вочевидь, хибно трактував, — ти відмовлявся від єдиного, що виправдовувало які завгодно дані, допоки було гарантовано майбутню нагороду.
Ще комунізм давав сильне відчуття спільноти єдиновірців. Французький поет Клод Руа в першому томі мемуарів писав про свій юнацький фашизм. Книжка називається «Moi». Але другий том, де автор оповідає про свої комуністичні роки, прикметно називається «Nous». Це симптоматично. Комуністичні мислителі відчували належність до спільноти інтелектуалів-однодумців, завдяки чому мали враження, що не лише чинять правильно, а й ідуть у ногу з історією. Чинили «ми», а не тільки «я». Це відчуття долало ідею самотнього натовпу[23], ставлячи окремого комуніста в центр не лише історичного проекту, а й колективного процесу.
Цікаво, що у спогадах розчарованих часто йдеться про втрату спільноти, а не лише втрату віри. Важко було не так розплющити очі на Сталінові діяння, як не спілкуватись з іншими людьми, які вірили разом із тобою. Це поєднання віри й неабияк притягальної спільної відданості — те, що мав комунізм і чим не могли похвалитись інші політичні рухи.
Звісно, комунізм приваблював різні групи мислителів із різних причин. Покоління народжених близько 1905 року — як-от Артур Кестлер — симпатизувало ленінізмові в його найперші роки й розчарувалося в часи сталінських показових судів 1936-го чи пакту Молотова-Ріббентропа 1939-го, не пізніше. Це покоління відчутно різниться від тих, кого вабив образ переможної Червоної армії, героїчний опір комуністичних партій (справжній і уявний), а також настрої, мовляв, якщо альтернативою є Америка, а Америка — це капіталізм у крайньому втіленні, то зробити вибір на користь комунізму доволі легко.
Для багатьох із цього пізнішого покоління моментом втрати ілюзій став 1956 рік — радянське вторгнення в Угорщину. Тоді як для попереднього покоління комуністів найбільше важив занепад соціальної демократії та позірно неминучий вибір між фашизмом і комунізмом, у 1940–1950-х альтернативи виглядали цілком інакше — попри те, що Сталін всіляко намагався подати Холодну війну як аналогічний за суттю вибір. Тож попутники — які співчували комунізмові, але були не досить ідейними, щоб до нього долучитися, — у подальшій історії відіграють більшу роль, ніж у міжвоєнний період із його великим питанням: коли саме люди припиняли — і чи припиняли — бути комуністами і ставали... екс-комуністами.
Це дуже важливий момент біографії, коли людина стає членом комуністичної партії або проголошує зв’язок із комунізмом. Тут така подвійна часова пастка: від тієї миті й надалі революція, ніби веселка, із твоїм наближенням віддаляється. Ти хочеш за нею гнатися. Але водночас позаду віддаляється момент молодості, коли ти зробив той вибір — а з ним, певно, знайшов багатьох добрих друзів чи нових коханців. Думаю, було дуже важко відірватися від тих людей, від того моменту.
Згадаймо ще раз мемуари Еріка Гобсбавма. Таке враження, що все його життя і його прив’язаності, яких інакше й не поясниш, можна звести до останнього року Ваймарської республіки. У 1932-му йому було п’ятнадцять років, він жив у Берліні і спостерігав, як розсипається німецька демократія, вступив у Комуністичну партію і виразно відчував, що проживає великий поворот століття, робить вибір у момент вибору. Цей вибір не тільки окреслив решту його життя, а й надав причини та сенсу всьому, що було доти. Багато людей із тих, хто зробили такий самий вибір, але згодом від нього відмовилися, уже не могли пояснити, що тепер надає сенсу їхнім життям — окрім зобов’язання писати й виступати проти джерела того колишнього сенсу.
Якщо подумати, у колишніх вірян, як-от Іньяціо Сілоне, Вітакер Чемберс чи Манес Шпербер, емоційний підтекст був двох типів: спроба виявити втрату віри і спроба раціоналізувати колишню віру. Втрата віри, звісно, далеко
