Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Прекрасний зразок такої гіперраціоналізації є у Фюре, коли він каже, що 1947 року прочитав Кестлерову «Ніч ополудні». Ця оповідь про терор у Радянському Союзі не переконала його, що не треба ставати комуністом, навпаки: молодого Фюре вразила раціональність і слідчих, і допитуваних на сталінських показових процесах.
Та пам’ятаймо, що Кестлер писав цей роман, ще не звільнившись від чарів діалектики. Він хотів показати, чому так багато людей купилися на цей спосіб мислення. Почасти роман спрацьовує саме тому, що сам автор не цілком вільний від спокуси.
Тому «Ніч ополудні» добре пояснює зсередини, що ж вабило людей у комунізмі. Але не досить добре пояснює, яким насправді був Великий терор: ані згадки про сотні тисяч робітників і селян, яких розстріляли в 1937–1938 роках.
В оповіді Кестлера — і він поділяє це з Гобсбавмом — «добрі хлопці» й «погані хлопці» — усі комуністи. По-перше, комуністами є всі жертви — зрозуміло, всі жертви, які чогось варті. Ба більше, «винуватці» — це сталіністи, які зловживають «добрим» комунізмом заради власних інтересів, а потім експлуатують закон чи свою владу, щоб засудити колег-комуністів, з якими не погоджуються, яких хочуть позбутись. Як ти зауважив, це не найважливіший аспект радянської історії тих років; і, звісно, це некоректна картина Терору. Але для інтелектуалів важило саме це.
Що справді важило для інтелектуалів, то це середовище: люди, яких ти знав, — або люди, подібні на людей, яких ти знав, — і те, що з ними сталося. Поза цим середовищем були селяни, жертви колективізації, які втратили землю і мільйонами помирали від голоду на початку 1930-х, а наступними роками — їх сотнями тисяч розстрілювали.
У «Стежці динозавра» Кестлера є прекрасний есей «Маленькі кокетки Сен-Жермен-де-Пре». Він пише про французьких комуністів і попутників як про вуаєристів, які підглядають за історією крізь дірку в стіні, а самі не мусять її переживати. Жертв комунізму можна зручно перекваліфікувати (що часто й робилося) на жертв не людей, а Історії. Тоді комунізм видає себе за Геґелів дух, що виконує роботу історії в тих країнах, де історія не спромоглася сама. З такої дистанції можна арґументувати видатки й вигоди Історії: тільки видатки покладаються на когось іншого, а вигоди — вибирай, які лиш собі намрієш.
У певному сенсі це дуже схоже на дискусію довкола індустріальної революції, яку я вивчав студентом у Кінґс-коледжі: так, можливо, людські наслідки в короткотривалій перспективі були жахливі, але ця революція була і необхідною, і корисною. Необхідною, тому що без індустріалізації не сформувалося би багатство, потрібне для подолання мальтузіанських перешкод в аграрних суспільствах. До того ж зміни були благом, бо у тривалій перспективі стандарти життя зростали для всіх.
Подібні арґументи висувають західні апологети комунізму (в разі, якщо визнають масштаби його злочинів). Різниця, звісно, у тому, що 1833 року ніхто не сидів у Лондоні, плануючи індустріальну революцію і постановляючи — хоч якою ціною — нав’язати її іншим заради далеких перспектив.
Бертольт Брехт підсумував цю позицію у прикрому вірші, що багатьом такий любий:
Ненависть супроти підлоти
Також спотворює риси обличчя.
І гнів, що скипа від неправди,
Доводить до хрипоти. Ах, усі ми,
Хто готував опертя для зичливості,
Часто зичливими бути не вміли.[24]
Словом, щоб виправдати злочини сьогодення, треба ні на мить не спускати очей із майбутніх здобутків. Та не варто забувати, що з таким підходом рахунок завжди виставляють іншим, і зазвичай — іншому часу й місцю.
Мені це схоже на вправу з прикладного політичного романтизму. Такі речі у XX столітті траплялися де завгодно. У світі, де стільки людей — передусім інтелектуалів — більше не вірять у потойбічне життя, смерть має набути альтернативного значення. Для неї мусить бути причина. Мабуть, вона урухомлює історію: Бог помер, хай живе смерть.
Усе це було б значно важче уявити, якби не Перша світова війна, що породила культ смерті й насильства. Комуністичних інтелектуалів і їхніх фашистських колег після 1917 року єднав глибокий потяг до смертної боротьби та її вигідних суспільних чи естетичних наслідків. Фашистські інтелектуали, зокрема, зробили зі смерті водночас виправдання і спокусу війни та громадянського насильства: з такого хаосу мали народитися краща людина і кращий світ.
Перш ніж ми почнемо себе вітати і скажемо «на цім прощавай», слід згадати, що ми аж ніяк не залишили в минулому цих романтичних відчуттів. Я добре пам’ятаю реакцію Кондолізи Райс, на той час держсекретарки США за президентства Джорджа Буша-молодшого, на Другу ліванську війну 2006 року. Коментуючи ізраїльське вторгнення в Південний Ліван і те, яких страждань воно завдало цивільному населенню, вона впевнено проголосила, що це «пологові муки нового Середнього Сходу». І я пам’ятаю, як тоді подумав, що це я вже чув. Ти знаєш, про що я: муки інших укотре виправдовують як поступ Історії, що несе новий світ, і так приписують сенс подіям, які в іншому разі були би непростимими і непоясненними. Якщо американська держсекретарка-консерваторка може вдаватися до таких словесних викрутів у XXI столітті, чому європейським інтелектуалам не можна було прикриватися аналогічними виправданнями півстоліття до того?
Повернімося на хвилину до Еріка Гобсбавма. Як так, що людина, яка припустилася такої помилки, а потім її так і не виправила, з часом стала одним із найкращих тлумачів століття? І його випадок не поодинокий.
Думаю, відповідь на це запитання багато чого прояснить. Ми завжди якось відчували — сам Гобсбавм, певно, й досі на цьому наполягав би, — що ти не можеш цілком осягнути образ XX століття, якщо ніколи не поділяв його ілюзій, зокрема ілюзії комуністичної. У цій точці історик інтелектуального життя XX століття ступає на територію нерозв’язного. Рішення, які люди приймали в 1930-х (і причини цих рішень), для нас збагненні. Це
