Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Весь вересень 1920 р. тривали запеклі бої.

Удача схилялася то на один, то на другий бік.

Комунари доповідали голові Київського повітового революційного комітету, що «бандитизм» у Трипільській волості набрав загрозливих масштабів, особливо в Долині, Красному, Дерев'яній, Щербанівці, Жуківцях та Обухові. Писали, що отаман Мусій Даценко має багато рушниць, набоїв, 25 кулеметів і дві гармати.

29 вересня «начтыла» Семенов повідомляв керівництво: «В Трипольском районе продотряд в количестве 125 чел. ввиду наступления организовавшейся банды оставил Триполье и погрузился на бронекатер. Отряд милиции самовольно выбыл в Киев… Мною отдано распоряжение тов. Трехолеву выступить с отрядом в Триполье». 30 вересня дві сотні повстанців, що діяли в околицях сіл Жуківці, Долина, Красне і Щербанівка, вибили із Трипільщини ще один продзагін, а 2 жовтня розбили загін трипільської міліції, який був повернувся встановлювати «соввласть». Того ж дня месники відправили в пекло організовувати комуну — голову сільського ревкому І. Мосюренка та члена ревкому Т. Кравченка [20, с. 130, 131].

Повстанці й Трипілля вичищали від червоного сміття. Серед комунарів, як завжди, переважали чужаки, та й тих було як кіт наплакав — лише 40 осіб стояло на обліку в комуністичній «ячєйці» Трипільської волості. 40 на 50000 населення. Небагато! То були переважно жителі міст, які повернулися у села, де народилися, бо у містах не було чого їсти [64, арк. 99 зв.].

У жовтні притік повстанців до загону ім. Зеленого значно зріс. Це викликало тривогу в Києві. І окупанти вирядили чергову каральну експедицію на Трипілля. На двох пароплавах плив грізний загін матросів і курсантів. У тому пекельному бою ніхто не переміг, хоч і побили один одного добряче.

Наприкінці жовтня на Трипільщину прибуло ще два каральних загони — один Завзятий розбив, а другий під тиском повстанців відступив. Та в боротьбу втрутилася негода — випав великий сніг. Отаманам довелось розпустити відділи, залишивши керівне ядро та найбільш запеклих відчайдухів, яким не можна було повертатися в села. В одному загоні залишилось 35 козаків і старшин, а у другому — 27. На той час лісовики налагодили зв'язок з переяславським отаманом Чорним (Гаврилом Куредою) та ватажком Неїжком, що діяв за Ржищевом.

Наприкінці грудня повстанці з'єдналися для спільного нальоту на Трипілля, де в той час перебувало до 600 червоних, що мали на озброєнні 12 кулеметів і 2 гармати. Наскок був несподіваний: більшовиків вщент розбили, 400 з них потрапило в полон. Усіх їх без жалю розстріляли та порубали, а реквізований хліб повернули в села. Два дні порядкували у Трипіллі Завзятий, Мусій Таценко і Яків Удод. Потім подалися на лівий берег до отамана Чорного. Частина хлопців перебралася до лісу. Скрізь де могли нападали на продзагони. Один із боїв — у лівобережному селі Кальне, якраз навпроти правобережних Гребенів, — став останнім для курінного Завзятого — Йосипа Пономаренка з Черняхівщини.

Загін очолив отаман Залізняк. Перед ним постало завдання зберегти партизанські карди до весни. Половина сяк-так перезимувала в Гощові, друга половина — на одному з дніпровських островів. Не припинялася підпільна праця — взимку у Трипільській, Стайківській і Черняхівській волостях та недалеких селах на лівому березі Дніпра було створено нові повстанські комітети. Налагодили зв'язок з отаманами Мельником та Орликом. Шукали виходів на Хмару і Заболотного.

Всі з надією чекали весни — сподівалися, що Петлюра повернеться з військом. А чутки тоді літали оптимістичні.

Трипільці посилали зв'язкових до Польщі, де перебував Головний отаман, але без наслідків.

Відчуваючи напругу навколо Києва, «соввласть» розмістила у трипільських селах військові гарнізони. Одразу активізувались комунари і ЧК. Ворог намагався не допустити весняного повстання. У лісах та на дніпрових островах проводились безперервні облави. Чекісти і чонівці нищили сім'ї повстанців. Все ж, попри лютневі та березневі втрати, загін ім. отамана Зеленого, відновивши зв'язки з іншими відділами, почав повстанську акцію. У квітні 1921 року нальоти на ворожі частини і гарнізони стали повсякденними. У середині травня зеленівці наважились наскочити на Обухів. І знову вдало!

Чимало боїв з частинами Красної армії витримали повстанці влітку. Не раз били їх. Дух людей знову піднявся, адже локальний успіх дає надію на загальну перемогу. Але в серпні червоні перейшли у рішучий наступ. Облави і арешти, арешти і облави — таким стало життя. Місцеві зрадники осміліли і все частіше видавали односельців, пов'язаних із партизанами.

І все ж у вересні 1921 року повстанський рух різко зріс — адже диктатура чужинців була нестерпною. Ніхто вже не міг відсидітися — всі мусили братися за зброю. Це занепокоїло ЧК. У вересні на одній із нарад голова Київської губернської ЧК Яків Абрамович Лівшиц сказав: «Становище в Київській губернії вкрай напружене. Підняли голови недобитки куркульсько-націоналістичної банди Зеленого. Їх всіляко підтримує в селах різний контрреволюційний елемент. Банди ростуть кількісно. Надзвичайне становище у волостях Обухівській, Трипільській, Стаєцькій (Стайківській. — Ред.), Ржищівській…» [19, с. 26].

Уповноваженим губернської ЧК «по боротьбі з бандитизмом» в Обухівській волості Яша Лівшиц призначив патологічного садиста Модеста Вишневського, білоруса за національністю. Восени 1921 р. цей виродок із відділом чекістів конвоював до Обухова арештованих заручників сіл Гудимівка та Нещерів. Біля нещерівської церкви повстанці обстріляли чекістів, намагаючись відбити своїх товаришів. Тоді катюга-білорус наказав розстріляти заручників, що й було миттєво зроблено. Малою втіхою було те, що в тому бою загинув чекіст Олександр Подольський, а сам Вишневський отримав поранення…

Оскільки зеленівцям не вдалося налагодити зв'язки з Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, то про Листопадовий рейд 1921 року вони нічого не знали. Довідалися лише з більшовицької преси, що «банди Тютюніка разбіти». Козаки не вірили, вважали, що це чергова московська байка.

Тим часом підступила зима. «Ті повстанці, котрі знаходилися в повстанні з 1919 року, майже усі хорі, — розповідав отаман Залізняк. — Сурова зима та холоднеча примусіла їх зникнути з отрядов на деякий час у чужі села та чекать весни, дуже часто приходиться їм міняти села та перекочовувати з одного повіта в другий. Ліків