Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Коли публіка в театрі побачила Данила Терпила в ложі Головного отамана, всі встали і влаштували овацію. «Здалека приглядався я, — згадував свідок події Левко Чикаленко, — до міцно збудованої, кремезної фігури з засмаленим червоним обличчям. Зелений вставав і поклонами на всі боки дякував присутнім за бурхливе «слава Зеленому» та оплески» [67, с. 391].

Звичайно, отаман викликав інтерес і в журналістів. Зокрема, в газеті «Українська громада» 28 вересня 1919 р. було оприлюднено інтерв’ю «славного провідника повстанців» (вислів журналістів) отамана Зеленого під назвою «Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків».

«Я селянин-робітник с. Трипілля на Київщині, — зазначав Зелений. — Називаю себе так, бо крім землі, біля якої працював мій батько, знаю ще столярство і працював до 1907 року в залізничному депо у Київі… З початку революції я постійно працював по українізації війська, був постійним членом нашого полкового комітету, був делегатом на всіх трьох Всеукраїнських Військових З’їздах.

Я і мої козаки б’ємося і будем битися за визволення України від всіх її ворогів. Ми свідомо йдемо під орудою уряду, який скупчує біля себе найбільші народні сили.

Я приїхав до Кам’янця, щоб особисто звернутися до Головного Командування по справі отримання грошей та одежі для війська. Мій приїзд не має на меті ніяких справ політичного характеру. Моя майже єдина мета — визволити Україну з-під ярма ворогів. Це переконання моє і моїх козаків. Ми не складемо зброї, поки сам нарід вільно не зможе утворити ту владу, яку сам схоче.

Настрій козаків і всього населення, бо повстанці — це саме населення, зараз надзвичайно гарний, і від проводирів самих буде залежати направляти та організовувати ті народні сили. Наприклад, зараз при відступі від Київа по моєму наказу було оголошено селянам припинити подвіз хліба до Київа. І не дивлячися на те, що біднійше населення дуже страждає від того, добровільна блокада Київа тримається і зараз.

Отаман [Зелений] заявив, що він розбив війська Денікіна в 7 боях і що далі буде битись з ним, щоби показати зненависть народу до цієї влади.

Не дивлячись на те, що війська Директорії утримуються від сутичок з Денікінцями, ми, повстанці, цілком свідомо б’ємось з ним», — так завершив отаман Зелений своє інтерв’ю [69, с. 221, 222].

Отак, без демагогії і самолюбування, просто і щиро сказав отаман, що головною метою його життя є визволення України. І це казав воїн, слово якого з ділом не розминалось.

Повернувшись до свого війська в Козятин, Зелений скликав товариство, щоб поінформувати про подробиці візиту до Кам’янця та політичну ситуацію. Вислухавши отамана, зібрання постановило «довести до загального відома, що в такий грізний для України час, коли боротьба з російськими большевиками-комуністами ще не скінчена і Денікін, що захопив значну частину України, посувається вперед, несе нашому народові чорну реакцію, загрожує незалежності Української Народньої Республіки, — ми визнаємо за верховну владу Українську Директорію з її теперішнім соціалістичним правительством і будемо їх піддержувати до скликання парламенту, обраного згідно з деклярацією правительства на основі п'ятичленної формули, який (парламент. — І. М.) один тільки являється правосильним змінити закони, видані до цього часу правительством» [41, с. 245].

Мудра постанова! Зверніть увагу на застереження — «будемо піддержувати до скликання парламенту… який один тільки являється правосильним змінити закони». Мабуть, спостеріг Зелений за кілька днів перебування в Кам'янці, тодішній столиці УНР, правовий безкрай, який Петлюра енергійно впроваджував у дійсність. Голова Директорії рахувався тільки із законами, що його влаштовували, ті ж, які були не до шмиги, ігнорував, не помічав, інтерпретував на свою користь. Зелений бачив, що Петлюра вже перетворився на диктатора, на жаль, нездалого та нефортунного. А метою життя Зеленого було не тільки вигнати окупантів, а й встановити владу, якої схоче народ.

В ухвалі козацтво спростувало й наклепи на Дніпровську дивізію, наголосивши, що ніхто з війська Зеленого ніколи не вступав до російської партії більшовиків-комуністів і ніколи не вів переговорів про збройну підтримку цієї партії. Також було зазначено, що Директорія має провести розслідування і покарати винних у репресіях проти трипільців у січні 1919 року. Не забули образи люди! Резолюцію підписали голова зборів полковник Бобровський та секретар Черняхівський. Її було опубліковано в газеті «Селянська думка» 4 жовтня 1919 року.

Зелений часу в Козятині не марнував — готувався до акції «на своїй Трипільщині», збирав повстанців і старшин, пакував у потяги військовий матеріал, зимовий одяг, харчі, амуніцію. Йому всіляко допомагав Марко Шляховий, колишній отаман, а потім козак Зеленого, а тепер ось «комендант міста Козятина і околиць» [58, с. 52].

У цей час до Козятина приїхав член Центральної Ради (та її секретар) Левко Чикаленко. Йому треба було перейти фронт, щоб потрапити до Києва. Він шукав зв'язків серед військових, щоб вдало перебратись «на той бік». Друзі порадили звернутись до Зеленого, мовляв, «у нього найкращі зв’язки з селянами, і він… перепровадить якнайлегше» [67, с. 391].

Приїхав Чикаленко до Козятина разом з полковником Різником, який наприкінці 1917 року командував Шевченківським полком, що згодом збільшовичився. Тепер Різник «був у Зеленого начальником штабу» [67, с. 391]. Він і організував зустріч. Зелений запросив Чикаленка на обід. Цей епізод зафіксовано у спогадах.

«Отаман, випивши, розійшовся на всю ширину своєї натури, і оповідав багато зі свого життя — бурхливого і небезпечного, — згадував Левко Чикаленко. — Як тепер бачу червоне від самогону, спітніле, повне лице з хитрими й розумними очима. За помостом з дощок, замість столу, розсілися у вантажному вагоні свої й гості. Отаман оповідає про свої бої з большевиками. Складно, мабуть, не раз перед тим розказуване, ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. Чується об'єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов’ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже «дядько», і