Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров

Оце й найбільше мучить дядю Васю. І змушує з дня у день провідувать хлопців. В надії, що вони проговоряться.

Хлопці, зрозумівши причину, що приводить дядю Васю до них у палату, стали підливати масла у вогонь.

Рівно пів на восьму, зараз появиться дядя Вася: уже шурхотить за дверима.

— Вітю,— запитує Анатолій,— а ти лоток заховать не забув?

Двері, що почали прочинятись, завмирають.

— Та начебто заховав,— одразу ж включається в гру Якубенко.

— Наче! — сердиться Анатолій.— Ти мені точно скажи! Знаєш, що буде, коли хтось підніметься і знайде лоток! І дитина зрозуміє, за чим ми піднімались на Ключевську.

— Та заховав же, кажу!

Дядя Вася, не витримавши, розчиняє двері ширше. Хлопці вдають, що лише оце його помічають, й одразу ж переводять розмову на погоду. «Та-ак,—

написано на обличчі каліки.— Зрозуміло, чого ви враз заговорили про мороз! Тільки мене не зловиш — не на такого натрапили».

Іншого разу вже Пашка, вдаючи, що не помітив, як дядя Вася зайшов до палати (читав саме газету), захоплено вигукнув:

— Оце да!

— Що там? — поцікавився Сергій.

— Послухайте: вулкан Етна під час виверження викидав щодоби два з половиною кілограми золота. Скільки ж це набралось за місяць?

— Сімдесят п'ять!

— А ви кажете... Гм,гм,— наче оце лиш помітив дядю Васю. І ховавсь за газету.— Що ж тут далі... Ось... В Африці знайшли щелепу доісторичної людини. Предка гомо сапієнса...

Але дядю Васю гомо сапієнс не цікавив: у невеликих очах дяді Васі уже починала мерехтіти заграва золотої гарячки. Два з половиною кілограми золота щодоби! Скільки ж це можна спирту купити!

Якось не витримав:

— А я, так-перетак, життя все прожив і не знав, що у мене під носом!

Плюнув з досади великої і погойдав із палати.

Хлопці реготали до сліз. Довго й наче вимушено. Адже за якісь дві години, після сніданку й обходу, одчиняться навстіж двері й операційна сестра, молоденька дружина Івана Андрійовича, вкотить до палати крісло-коляску.

— На перев'язку, хлоп'ята! — проспіває вона.

Валя схожа на операційного ангела: напрочуд ніжне обличчя й" непорочної чистоти сірі очі.

— Хто перший? — сяє усміхом серни.

Таких охочих щось не знаходиться. Дехто навіть натягає ковдру, наче збирається під неї пірнути. Всі добре знають, що чекає кожного в операційній.

— Котіть, Валю, сюди! — каже тоді Анатолій.— Давайте ваш катафалк!

Валя підкочує крісло впритул до ліжка, і Анатолій, вхопившись руками за металеве поруччя, починає обережно переносити своє схудле тіло. Тут головне — не потривожити ноги. Не зачепитися ними об бильце чи колесо. Обидві, ноги — наче міни. Один лише порух невірний — і вони вибухнуть таким болем нелюдським, що світ весь потьмариться.

Тож Анатолій переносить ноги в крісло, а хлопці, боячись ворухнутись, напружено стежать за кожним його рухом.

Все! Можна везти.

— Громадяни пасажири,— обов'язково пролунає тенорок Пашки-лейтенанта,— робіть висадку й посадку, дотримуючись черги! Не лізьте один поперед одного, не товпіться, поступайтесь місцем інвалідам, жінкам з дітьми і громадянам похилого віку!

Ніхто не думає сердитись, хоч він уже набрид цими «громадянами», як гірка редька. Всі зітхають полегшено, наче кожен одбув оту операцію. Хоч знають, що чекає на Анатолія. Але перший рубіж взято.

І коли Валя покотить «катафалка» з палати, жоден і слова не зронить про операційну. Першого ж дня Якубенко попередив:

— Якщо хтось здумає розкрити свого поганого рота і співати, як йому боляче, викинемо геть із палати! Щоб і духу не лишилось!

І хлопці, як не боліло, не «співали». Вертались: сполотніле обличчя, а то й губи пожовані, мовчки

лягали в ліжка. Лежали, заплющивши очі, приходили потроху до тями.

Лише Пашка не витримував: скаржився, тамуючи сльози образи в очах:

— Ну, чого вони з мене сміються?

Виявляється, в Пашки, як тільки Іван Андрійович брався за скальпель чи хірургічні ножиці, одразу ж сторчма ставали вуха. Незалежно від того, хотів Пашка цього чи не хотів. Сестри душилися сміхом, Іван Андрійович гримав на них і на Пашку, а той ображався.

Довгий, як пенал, коридор, доведена до ідеальної чистоти підлога. Кажуть, що Іван Андрійович, він же водночас і головний, щоранку проводив по підлозі кишеньковою хустинкою, і якщо на ній лишався слід, примушував перемивати.

Тож підлога так і сяє, і сонце, гаряче відбившись од неї, лягає на білі стіни, білі двері, білі рами й лутки: все тут біле, аж до халатів на молоденьких, як і сама лікарня, медсестрах та кокетливо пов'язаних хустинок, і нікуди не хочеться рухатися з оцього білого дива.

Та «катафалк» невтомно котиться коридором, і так само невмолимо насуваються оті двері ліворуч.

Операційна. Святая святих лікарні. Юдоль сліз, крику й зубного скреготу.

Відчуваючи, як у нього все стискається, Анатолій пригадує свої перші відвідини симпатичного цього кабінету. Хоч відвідинами це важко було й назвати: його вкотили на кріслі, а потім обережно зняли й поклали на стіл. На довжелезну, наче на виріст, споруду. Ще й накрили до підборіддя простирадлом. Лишивши оголені ноги.

Він тоді, коли заходилися терзати ноги, не витримав і застогнав.

— Кричіть, кричіть, голубчику! — озвався хірург.— Лайтесь, кричіть — лиш не мовчіть!

— Не діждетесь! — сердито відповів Анатолій.

І як не боліло, як не терзав його лікар — не

застогнав. Впивався руками в стіл, вигинався дугою, до крові зціплював зуби, але не стогнав.

— Ви людина чи камінь?! — врешті не витримав хірург. Сталося це вже під час других чи третіх відвідин операційної: Анатолій втратив тим відвідинам лік.— Зрозумійте, коли хворий стогне чи навіть кричить, йому стає легше. Біль виходить з нього разом із криком. Ви ж заганяєте біль у себе всередину. Так може й серце не витримати!

— Витримає! — відповідав Анатолій сердито. — Моє витримає!

— Чорт! — невідомо кого вилаяв лікар. А згодом, кинувши скальпель, сказав:— Ні, так не можна! Це ж тіло живе, а не дерево!..

Врешті домовились так: Анатолій буде казати, коли ставатиме зовсім непереливки.

Але де починається больовий той рубіж,