Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Жарти – жартами, а в сучасному світі демократія вже відверто не спрацьовує, важко цього не помітити: людський чинник…

Доповнення 1

Господарська діяльність людини

Для правильного розуміння історії потрібно добре знати також історію господарської діяльності людини.

Людині, як і тварині (або будь-якому живому організмові), – треба стало харчуватись, підживлювати себе, щось їсти. Перша та головна потреба, всі інші ідуть потім. У цьому первісні люди мало чим порізнювалися від мавп, споживаючи рослинні продукти, комах та дрібну дичину. Отже, все починалося зі збирання та полювання.

Не збирання, а вже спеціалізоване збиральництво, скажімо, дикого рису або пшениці, – неодмінно призводило, з часом і до штучного висіву та споживання продукту колишнього збирання: шлях до майбутнього землеробства, до створення землеробних культур. Ці останні бувають різні за своєю сутністю. Культура Єгипту ґрунтувалась на періодичному наводненні полів розливами Нілу, які відновлювали плідність, а поширюватись не мала куди: навкруги була неплідна пустеля. Тому Єгипет вів війни за своє збереження, та не за поширення.

Римська господарка вільних селян починалася як інтенсивна, римляни знали добрива орґанічного походження та уміли їх використовувати. Цікавий аналіз конкретної семантики деяких латинських слів зробив свого часу Ян Парандовський. Зокрема, слово «лаетес» – веселий, спочатку позначало просто людину, що має вдосталь лайна на добриво. Слово «фелікс» – щасливий, спочатку позначало того, хто мав добрий урожай і. т. д. Створення імперії та використання праці рабів – справило революцію в римському сільському господарстві. За відновленням родючості землі більше не стежили, беручи те, що є. Згідно з твердженнями сучасних авторів, на місці знаходження великих римських господарств епохи імперії – латифундій, – і сьогодні нічого не росте, крім бур’янів. Отже агресивність Риму знала свій невблаганий чинник: виснаживши землі Італії, він захоплює Сіцілію, виснаживши її – перебирається до Африки та Еспанії і т. д. Втім, дістатися родючих чорноземів України – йому так і не судилося.

Полювання може поширюватись на все, на будь-які види того, що плаває, бігає та літає; людина, що цим і живе – називається полювальником, живе за рахунок полювальництва.

Однак, по степах, де різноманіття травожерних видів не є аж так велике, з’являються полювальники виспеціалізовані. Вони прискіпливо вивчають триб життя та звички бізонів, коней або оленів, та пристосовуються до найбільш ефективного полювання на них. Так індіанці прерій Північної Америки, іще наприкінці минулого сторіччя переміщувалися восени за отарами бізонів, заготовляючи на зиму м’ясо та шкіри тварин.

Від цього залишається вже один крок до свідомого використання виду, на який полюють, до сприяння його розмноженню у власних інтересах; тобто – до тваринництва. Для таких культур вирішальним було, насамперед, з причини використання природних пасовиськ, – освоєння коня або оленя, як засобу переміщення; для кочування слідом за худобою.

Так відбулося розділення, розщеплення цілого людства на землеробні осілі, та тваринницькі кочові культури.

Визріла кочова культура ґрунтується на розумінні того, що її основа – природне пасовисько, може прогодувати обмежену кількість худоби. Яка, в свою чергу, доставляючи людям усе потрібне для життя, – у цілком природній спосіб обмежує кількість тих, що з неї годуються. Кочова культура – то делікатна рівновага піраміди; основою якої є трава пасовиська, середнім прошарком худоба, що нею годується, а вершиною – люди. А все це накладає природні обмеження на чисельність, на кількість людей. За якою кочові народи завжди пильно стежили. Головним чином, як ми тепер можемо збагнути, – за рахунок суворих випробувань при появі на світ та високої смертності у немовлячому віці. Зате ті, що виживали, – практично не хворіли.

Основи екологічних знань були закладені, саме й тільки, – кочовими культурами. Якби то вони створили сучасну цивілізацію – вона ніколи не стала би ворогом природи.

З другого боку, землеробна осіла культура – не знає демографічних обмежень. Бо, просте збільшення площі обробної землі, – дає змогу прогодувати більше населення. А це, ніби, якось дозволяє забути, що на всій планеті є стисло обмежена кількість обробних земель. Таким чином, землеробні культури завжди були агресивними. З тієї простої та незаперечної причини, що пасовисько, на якому щось росте, може піти й під обробку, стати полем. А от навпаки – зась; хоча би для того, що на запущеному полі не росте вже нічого, крім бур’яну, якого жодна худоба не їстиме; на відновлення ж нормального степового біоценозу – підуть десятки років.

Цей незаперечний факт агресивності саме землеробів – знайшов свого класичного віддзеркалення в Біблії, в історії Каїна та брата його, Авеля. Каїн був саме землеробом, тоді як Авель – скотарем, та кожен приніс у жертву Богові своє: Каїн якусь репку, а Авель – смачне м’ясо. Бог вибрав, природно, жертву Авеля, за що його й убив заздрісний Каїн; та ще й нахамив Богу: «А, що – хіба я сторож братові моєму?…»

Можна поставити запитання, а чому ж, як оті кочовики були такі культурні, знали основи екології, – чому ж перемогли не вони?

На це існує лише одна, та дуже елементарна відповідь: у боротьбі або змаганні перемагає саме той, хто жодних правил не дотримується. А тому й перемогли осілі землеробні культури, які не рахувалися з природою.

Ними ж, осілими землеробними культурами, одвічними агресорами земної історії, – були створені мерзенні наклепницькі байки про переможених. Вони знайшли свого найбільш яскравого втілення у первісно брехливій історії «Трєтьєго Ріма»: вінцем, так би мовити, усіх трьох агресивних імперій: «нєісчіслімиє орди дікіх кочєвніков».

Але, тут ми пригадали власне те, що приводить нас до ще одного, третього типу господарки, – поріддя ще отого первісного збиральництва. Бо саме цей тип, у його максимально чистому вигляді ми й досі спостерігаємо у Росії.

Починалося все з примітивного північного землеробства, започаткованого фінськими народами, оскільки навіть слова «поле» та «межа» української мови, – є достеменно фінського походження. Але, ніяк не фінам, які прогресували разом із іншими народами, – судилося донести цю первісну господарку до часів цивілізації.

Таке, не кочове, а радше волоцюжне землеробство, коли випалювалася ланка лісу, експлуатувалася до виснаження, а потім перелазилося далі, на нові випали, – було по суті, лише удосконаленням звичайного збирацтва; зберігаючи його психологію. Воно покладало свій незворотній відбиток на цілу психологію народу, та…

Втім, радше простежимо за зміною пріоритетів цього збиральництва у загально народних, так би мовити, масштабах. На самому початку,