Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Вважалося, що саме готи поклали край існуванню держави ольвіополітів. Однак деякі археологічні відомості (знахідки кераміки, скарбів тощо) свідчать: Ольвія, вірогідно, стала.. Данпрастадіром, тобто легендарною столицею готського королівства, держави, що простяглася від берегів Балтики до берегів Понту. Адже Ольвія — найбільше античне місто на території, контрольованій готами (55 га території, стіни і башти, не рахуючи римської цитаделі), цілком могло бути використане, як столиця нової могутньої держави. І навіть ця назва, «Данпрастадір», якось перегукується із іншим, досить відомим ім’ям цього населеного пункту — «місто борисфенітів».
Ольвія проти Македонії (похід Зопіріона)
Михайло Відейко
Похід македонського полководця Зопіріона у Понтійські степи 331 р. до н. е. мав свою передісторію. Поховавши убитого змовниками царя Філіпа, його син, Александр, 335 р. до н. е. виступив проти мешканців Фракії, гетів і трибаллів, котрі відбили свого часу скіфську здобич і мало не вбили лише чотири роки тому батька. Похід, як повідомляють античні автори, був переможним і успішним. Відзначимо, що зі скіфами молодому македонському цареві зустрітися на цих землях вже не довелося.
Забезпечивши перемогами над сусідами свої тили у Європі, Александр навесні 334 р. до н. е. розпочав свій знаменитий похід на Схід. Хто знає, яким чином пішла б далі історія Краю, коли б Александр із Македонії спробував повторити похід Дарія І проти скіфів для того, щоб вдарити в тил Дарію III через Кавказ. Одначе він подався завойовувати Персію більш коротким і зрозумілим еллінам шляхом.
Стосовно того, що відбулося в Понтійських степах десь між Гіппанісом та Істром навесні, пекучим летом і холодною осінню 331 р. до н. е. існує декілька версій давніх істориків, а ще більше версій, що належать історикам сучасним. Уже еллінські та римські автори два тисячоліття тому розходилися у думках, проти кого ж власне було спрямовано похід війська на чолі із Зопіріоном — чи то проти перської імперії, чи то проти «непереможних» скіфів. А може, їхньою метою були останні острівці в еллінській демократії, презентовані полісами та Понтом Евксинським?
Римлянин Помпей Трог вважав, що Зопіріон пішов війною на скіфів, але був знищений із усією армією, поплатившись у такий спосіб за «непродуманий початок війни із безвинним народом». Невже скіфи виглядали у очах римлян таким собі «безвинним народом»? Зате інший римський автор, Макробій, не говорить уже про скіфів, а лише про те, що Зопіріон обложив «місто борисфенітів», тобто Ольвію. У працях сучасних істориків, бачимо різні формулювання: «похід Зопіріона проти Ольвії», «похід Зопіріона проти Скіфів», «похід Зопіріона у Північне Причорномор’я» тощо.
Отже, якщо підсумувати дані древніх і думки сучасних авторів то вийде, що у конфлікт були втягнуті як скіфи, так і борисфеніти.
Велич задумів Александра
Навіщо ж могла знадобитися Великому Александру така ризикована військова операція? За однією із версій, спочатку цар замислив похід уздовж північного узбережжя Понту Евксинського як зустрічний — стосовно власного просування вздовж південного берега моря. Цар із півдня, а його полководець із півночі мали переможно пройти шляхами навколо Понта Евксинського. Таким чином, мала би бути створеною імперія Александра.
А місто борисфенітів, Ольвія, мала стати плацдармом у глибині скіфських володінь. Маючи у своєму розпорядженні велике місто і порт на узбережжі, македоняни змогли успішно здійснювати подальші завоювання. Зерном, зібраним з Ольвійської околиці-хори, можна було прогодувати чималу армію, а м’ясний раціон поповнити за рахунок захопленої у скіфів худоби. Задум із погляду стратегії й військового планування цілком вірний і перспективний. Підтвердження тому — понтійська політика Риму. Мине три століття і римляни, просунувшись до берегів Понту, з того і починатимуть: розміщуватимуть гарнізони у приморських містах та будуватимуть нові фортеці.
Плани Александра під впливом подій змінювалися блискавично та непередбачувано. Персія впала разюче швидко. Дві переможних битви (Гранік, Ісса) завдали смертельних ударів східній імперії. Навесні 331 р. до н. е. після зимівлі в дельті Нілу, мав розпочатися небезпечний, з непередбаченими наслідками, похід власне на територію Персії.
На цей час, відзначимо, материнський поліс багатьох понтійських міст, зокрема Ольвії, іонійське місто Милет, що чинило відчайдушний опір, було після облоги захоплене непереможною армією Александра. Громадяни й члени їхніх родин, котрі уціліли, були продані в рабство. Можна собі уявити, яке враження це справило на ольвіополітів, та й мешканців інших, вільних (поки ще) еллінських полісів на берегах Понту!
Отже, напередодні вирішальної кампанії проти Персії у тилу македонян лишалися вільні, але не цілком лояльні елліни (і передусім — Ольвія), а також скіфи. Цілком логічним було б спробувати нейтралізувати можливий альянс представників полісних демократій і степових «варварів», організувавши проти військову експедицію із македонських володінь у Фракії.
Обставини для переможного походу навколо Понту також складалася цілком сприятливо. Шлях від Дунаю до Гавані Істріан контролювали дружні македонянам мешканці Істрії. Херсонес Таврійський йшов у фарватері македонської політики, керований не стільки союзницькими, скільки власними економічними інтересами, які виключали участь ольвійських конкурентів у торгівлі збіжжям та вином.
Плани стратегів
Першим на шляху Зопіріона стояли лише Ольвія й скіфи, які на той час уже знали як про сумну долю Мілета, так і більшої половини перських сатрапій. Перемога над Ольвією і скіфами відкривала ворота на схід, а чутки про цю перемогу прокладали шлях далі — подібно до того, як звістки про перемоги Александра відкривали йому ворота міст Персії не менш гарантовано, ніж списи й мечі його відважних бійців.
У самій Ольвії ситуація була критичною. Там назрівав конфлікт між боржниками й кредиторами. Форс-мажорні обставини в умовах війни, яка три роки спустошувала південні береги Понту, Малу Азію, а особливо — падіння цін на ринку рабів, не сприяли ані процвітанню ольвійської економіки, ані своєчасному поверненню кредитів. На додачу в місті була п’ята колона, яка таємно співпрацювала з македонянами.
Після перемоги Філіпа над скіфами й відступу кочовиків за Дунай, у Македонії, здається, степових «варварів» взагалі перестали брати до уваги. За три роки, що минули від початку перського походу, македонські стратеги встигли опанувати зовсім іншу, кардинально відмінну від часів Філіпа II Македонського, військову арифметику. До початку походу (334 р. до н. е.) Персія перевершувала володіння Македонії за територією у 50 разів, а за населенням — у 25. Підконтрольний Персії флот фінікіян панував на Середземному морі. У розпорядженні царя царів — чисельне ополчення сатрапій та навербовані за перське золото тисячі найманців-еллінів, чудова кавалерія, не кажучи про гвардію «безсмертних», колісних і бойових слонів, а також саків — родичів скіфів. Фінансові можливості Дарія III і Александра теж були не до порівняння.
Проти цієї потуги — 30 тисяч піхотинців і 5 тисяч вершників на чолі із царем Александром. Разом — 35 тисяч бійців, майже стільки ж, скільки у Зопіріона (він привів у степи 30 тисяч бійців). Ясна річ, що згідно з подібними розрахунками македонських стратегів ані ополчення ольвіополітів, ані кінні орди скіфів, навіть у випадку об’єднання, були не до порівняння з уже розгромленими на обширах Азії арміями Дарія ІІІ.
Навесні 331 р.
