Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Спочатку місто забудовували не дуже розкішно: у храмах деталі, які на історичній батьківщині, зазвичай, робили із мармуру, доводилося замінювати теракотовими виробами, щоправда, імпортованими, зокрема із Мілета. Одначе з часом Ольвія багатіла, а коли є золото, буде й мармур, а майстри знайдуться. Розкопки показали, що мармур в Ольвію потрапляв разом із кораблями, які перевозили відносно легкі вантажі, тому змушені були брати баласт. Підприємливі елліни як баласт використовували ...мармур. Адже у Понтійських степах, де родовищ цього звичного для Аттики чи Іонії каменю не було, навіть баласт можна були збути з вигодою місцевим виробникам. А ті вже перетворювали баласт на статуї та інші красиві речі.
Було споруджено храм на честь Аполлона Ієтроса, для початку теж із цегли-сирцю. Від цієї споруди збереглася керамічна прикраса із написом: «Аполлону Ієтросу, (володарю) Борисфена». Було встановлено і виготовлені з каменю вівтарі. Однак, пам’ятаючи пророцтво, не забули вшанувати окремим святилищем і Аполлона Дельфінія, якого вважали патроном новозбудованого міста.
У місті було прокладено вулиці, які перетиналися під прямим кутом. Вони розділили територію на безліч садиб різних розмірів. Кожну садибу було збудовано відповідно статку й смаку власників. Назовні виходили глухі стіни, складені з каменю або саману на кам’яному підмурку. Стіни вкривали штукатуркою, у багатих будівлях — кольоровим розписом. Опалювали відкритими вогнищами та керамічними жаровнями.
Усе життя такої садиби зосереджувалося на подвір’ї. Частина будівель від початку мала земляний дах — навіть у місті вкриті керамічною дахівкою покрівлі стали нормою, починаючи із IV ст. до н. е. У кожному господарстві влаштовували підземну ємність-цистерну для збору води, що стікала з дахів. Чиста вода в місті перетворилася на розкіш, пити вино було набагато безпечніше, аніж запаси з цистерн, зроблені взимку чи на початку весни.
Про владу і громадян
Незважаючи на ту обставину, що поліс за визначенням вважається найщирішим виявом демократії, тобто влади народу, насправді ситуація залежить від того, хто саме діє від імені народу. Реформи і закони Солона (VI ст. до н. е.), звичайно, річ чудова і гідна поваги. Але ж гарні закони мають якось реально діяти. Так і Ольвія, хоча й іменувалася «полісом», на початку історії була керована місцевими олігархами, найбагатшими людьми, які зробили статки на торгівлі та лихварстві. Адже від самого початку серед поселенців були люди різного статку, а майнова нерівність неминуче переростає у політичну. Демократичним полісом Ольвія отримала шанс стати лише у V ст. на тлі розвитку реальної демократії у материковій Греції, яка також стала можлива після перемог у війнах із Персією.
Афінський флот на чолі з Періклом після тієї перемоги тріумфально обійшов навколо Понту Евксинського, навідавшись до багатьох полісів, не оминувши при цьому Ольвії. Афінського стратега цікавили не домовленості із місцевими олігархами, а справна сплата містом внесків у казну Афінського морського союзу. Для чого, власне, і вважалося за необхідне встановити справжню демократію. Протрималася така демократія недовго, закінчившись знову всевладдям олігархів і навіть справжньою тиранією.
Наступну перемогу демократії в Ольвії пов’язують з іменем Еврісібія, сина Сіріска. Звільнивши на початку IV ст. до н. е. місто від влади тирана, під покровительством Зевса Елевтерія він встановив справжнє народовладдя. Опорою ж демократії стали громадяни-власники землі, і в цей час сільська околиця міста переживає чергове відродження. Дослідники вважають, що у ті часи володіння ольвіополітів поширилися і на Північно-Західну Таврику, де збудовано низку форпостів. Аграрний бізнес був на піднесенні, і вдячні громадяни почали карбувати на монетах зображення богині Деметри. Нащадки Еврісібія упродовж кількох поколінь відігравали важливу роль у політичному житті міста.
Містом керували Народні збори, а в перервах — Рада. Більшість документів, які дійшли до нас, видано від імені Ради архонтів. Законодавча влада при цьому належала Народним зборам, на яких міг виступити будь-який громадянин (окрім, ясна річ, «ворогів держави»). Діяло декілька колегій, які відповідали за окремі напрямки міського життя.
Державні справи перебували у віданні колегії з п’яти археонтів. Міським ополченням керувала колегія з шести стратегів. Стратега обирала та група громадян, яка у випадку війни мала діяти під його командуванням. Це мало гарантувати порядність і тямущість стратега, якому обльвіополіти ввіряли власне життя (і майно). За міський благоустрій та порядок у торгівлі, безпеку на вулицях відповідала колегія агорономів (їх було від 3 до 5). Колегія Дев’яти відповідала за фінансові справи, включно з карбуванням монет. Державний банк, тобто храмова скарбниця, був окремою установою під наглядом колегії Семи. Благодійництвом займалася колегія Сітонів — а це продаж хліба зі знижками, безкоштовні трапези тощо. Окремо діяла судова гілка влади. Теоретично кожного громадянина могли на рік обрати суддею.
Ця система — Народні збори — Рада архонтів — колегії — протрималася близько шести сторіч, коливаючись від радикальної і помірної демократії до демократії «елітарної», яка часом скидалася на звичайнісінький олігархат. Що і не дивно: адже через періодичні економічні проблеми часами значний відсоток громадян-землевласників потрапляв у надмірну залежність від кредиторів. А це вже неодноразово випробовувало на міцність демократичні інститути. Слід віддати належне, Народні збори у кризові моменти приймали вірні рішення, аби вийти із ситуації. Але для цього не обійтися було без спрямовування політичного життя «кращими» (а отже, дуже заможними) людьми типу Каллініка (криза з походом Зопіріона) або Протогена (криза з царем Сайтафарном), які з власної кишені фінансували нагальні потреби міста. Відповідно, подібні особи отримували як політичний так і фінансовий контроль над полісом — і то при справній роботі всіх демократичних інститутів.
Навіть римляни, які вийшли з часом на береги Понту, вважали за потрібне зберігати міське самоврядування — навіть розмістивши у Ольвії гарнізон для захисту від «варварів». Адже міські колегії відмінно виконували всі свої обов’язки, забезпечуючи і комфортне та безпечне життя міста, і перебування у ньому «обмеженого контингенту».
Слід згадати, що у місті мешкали не лише громадяни. З часом тут осіло чимало «сторонніх елементів» — від еллінів до «варварів», які вели у місті свої справи, володіли майном, але не мали права голосу в Народних зборах, і відповідних зобов’язань перед містом не мали також. Цей прошарок населення був, вірогідно досить чисельним та небідним, що пояснює рішення Народних зборів про надання їм громадянства, інспіроване Каллініком під час загрози македонського нападу. Логіка видатного фінансиста була проста: новоспечені громадяни не лише отримали право брати до рук зброю, захист міста ставав для них просто таки священним обов’язком! Вистачало в місті і рабів, які, до речі, теж потрапили під час «македонської кризи» до лав ольвійського ополчення, отримавши волю рішенням тих-таки Народних зборів. Таким чином склад міського населення і повносправних громадян упродовж історії міста весь час досить динамічно змінювався як у кількісному, так і якісному складі.
У ІІ–І ст. до н. е. тиск «варварів» на місто, а головне — його околиці значно посилився: на зміну скіфам (з якими завжди якось домовлялися) приходять сармати і гети. І якщо з сарматами знов-таки зуміли домовитися, карбуючи монету від імені їх царів, то гети під проводом легендарного володаря Буребісти, навіть не вступаючи у перемовини, 48 р. ґрунтовно пограбували місто. Після того розгрому воно якщо і відновилося, то лише на частині території. Лише звернення до Риму і розміщення у місті та околицях
