Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл

існування. Ось чому любов може пережити смерть коханої людини. Саме з такого погляду ми можемо зрозуміти, чому любов сильніша від смерті. Життя коханої людини може бути знищене смертю, але її сутність — ні. Її унікальне буття, як і всі справжні сутності, поза часом, а отже непроминуще. «Ідея» людини, тобто те, що шукає той, хто любить, належить до позачасової царини. Такі міркування, правда, царина схоластичної чи платонівської філософії. Але тільки через це вони не надто далекі від простого емпіризму, який, що ми також визнаємо, має свою інтелектуальну правдивість та гідність. З цього приводу наведемо таку історію колишнього в’язня концентраційного табору.

Я і мої товариші в таборі були переконані, що ніяке щастя на землі ніколи не зможе в майбутньому компенсувати те, що ми були змушені витримати під час нашого тюремного ув’язнення. Якби ми підрахували миті табірного щастя, то єдиним вибором для нас було б «кинутися на дріт»33, тобто вбити себе. Ті, хто цього не зробив, продовжували жити з почуття певного обов’язку. Якщо йдеться про мене, то я продовжував життя з відчуття обов’язку перед своєю матір’ю. Нас поєднувала глибока любов. Тому моє життя, незважаючи ні на що, мало сенс. Однак щодня і щогодини я мусив думати про смерть. Тому моя смерть також повинна мати якийсь сенс, як і всі страждання, які мені довелося б витерпіти перед тим, як зустрітися з нею віч-на-віч. Отже, я уклав із Небом угоду: якщо мені доведеться померти, то нехай моя смерть збереже життя моїй матері. І все, що мені довелося б пережити до миті моєї смерті, мало б забезпечити легку смерть для неї, коли настане її час. Тільки усвідомлення власної жерт­ви давало мені сили витримувати свої страждання. Я міг продовжувати своє життя лише в тому разі, якщо воно мало сенс, але водночас я був готовий витерпіти свої страждання та смерть тільки тоді, коли вони матимуть сенс.

Потім в’язень продовжує і розповідає, що кожного разу, коли тільки була можливість, він поринав у роздуми про особистість своєї матері. Ми можемо це сформулювати так: хоча у своїй реальній ситуації він не міг утілювати творчі цінності, проте навчився збагачувати свій внутрішній світ. Споглядаючи любов та пригадуючи матір, він утілював цінності досвіду. Але повернімося до спогадів цього в’язня.

Я не знав, чи моя мама ще була жива. У таборі я не мав жодної звістки від неї, але зрозумів важливу річ: провадячи уявні діалоги зі своєю матір’ю, я не думав про те, чи вона жива!

Отже, цей чоловік не знав, чи людина, яку він любить, ще фізично існує, але це питання було для нього настільки неістотним, що він ним не перейнявся. Любов настільки мало спрямована на тіло людини, яку ми любимо, що може легко пережити її смерть, продовжуючи жити в серці коханої людини аж до її смерті. Той, хто любить по-справжньому, не може навіть зрозуміти смерті коханої людини. Це дуже нагадує неможливість осягнути власну смерть. Адже відомо, що ніхто не може повною мірою усвідомити факт власної смерті, який є так само немислимим, як і факт неіснування перед своїм народженням. Будь-хто, хто переконаний, що може зрозуміти смерть людини, обманює сам себе. Бо те, що відбувається із сутністю кожної людини після того, як її організм став трупом, — вона зникає чи переходить у якусь іншу форму буття — є незбагненним. Шелер у посмертно опублікованому творі про подальше існування сутності людини після смерті тіла зазначив, що навіть протягом життя людини ми можемо лише намагатися її збагнути (звичайно, якщо по-справжньому цього забажаємо), але не зрозуміти на підставі «розрізненої інформації органів чуття» щодо її зовнішності. Останнє є тим, що ми втрачаємо після смерті! Однак його зникнення не є тотожним зникненню індивідуальної особистості. Слід радше визнати, що тоді особа не може себе виявити, бо для цього необхідні фізичні форми вираження, наприклад мова. Отже, справжнє бажання любові, бажання іншої особи є незалежним від її фізичної присутності — фактично незалежним навіть від її тілесного існування загалом.

Це, звісно, не означає, що любов не має бажання «втілювати» себе. Але воно незалежне від тілесності настільки, наскільки її не потребує. Навіть у коханні між різними статями сексуальний елемент не є первинним. Він є вираженням, а не самоціллю. Любов може існувати й без нього. Там, де сексуальність можлива, любов буде жадати і шукати її, але там, де слід утриматися, любов не обов’язково охолоне чи помре. Духовність людини набуває форму через свої психічні й фізичні прояви та способи вираження. Тобто в зосередженій довкола особистого ядра сукупності зовнішні шари слугують засобом вираження внутрішніх. Тіло людини виражає її характер, а характер виражає людину як духовну істоту. Дух також набуває вираження в тілі та психіці. Таким чином, тілесний вигляд коханої людини стає для того, хто любить, символом, простим знаком чогось схованого всередині, того, що проявляє себе в зовнішності, але в ній не вміщається. Справжня любов не потребує тіла ані для збудження, ані для реалізації, хоча й використовує його для того й того. Збудження в людей із нормальними інстинктами стимулюється тілом партнера, хоча їхня любов і не спрямована на нього. Але за певних обставин тіло партнера як вираження духу керуватиме вибором коханого, з інстинктивною впевненістю надаючи перевагу одній людині перед іншою. Тоді певні фізичні характеристики або риси характеру приведуть того, хто любить, до певного партнера — до того, який йому особливо підходить. Поки «поверхнева» особа бачить тільки оболонку і не може осягти глибини, «глибша» особа бачить оболонку як вияв глибини. У цьому сенсі любов використовує тіло для збудження. Ми зауважили, що вона також використовує тіло для реалізації. Бо фізично зрілі люди загалом схильні до фізичних відносин. Але для людини, що по-справжньому любить, фізичні та сексуальні відносини є способом вираження духовних відносин, які і є справжньою любов’ю, духовним актом, що сповнює гідністю. Тому можемо стверджувати: як тіло для того, хто любить, є вираженням духовного буття партнера, так сексуальний акт для людини, яка любить, є вираженням духовного наміру.

Отже, зовнішність людини відносно мало пов’язана з тим, як її люблять. Її фактичні фізичні риси та властивості темпераменту черпають свою еротичну силу із любові. Саме любов є тим, що робить ці риси привабливими. З цієї причини нам слід погодитися з критичною думкою щодо використання косметики. Бо навіть недоліки є невід’ємною частиною особистості. Хоча зовнішність впливає на того, хто любить, проте вона не впливає сама по собі, але як частина коханої особи. Одна пацієнтка якось розмірковувала щодо пластичної операції, сподіваючись повернути спотвореним грудям колишню красу і таким чином утішитися любов’ю свого чоловіка. Вона звернулася до свого лікаря за порадою. Лікар застеріг її щодо операції і зазначив, що коли чоловік і справді її кохає, то він любить і її тіло таким, яким воно є. Адже вечірня сукня, додав лікар, не впливає на «суть» людини і гарна тільки тоді, коли її носить кохана жінка. Врешті пацієнтка запитала чоловіка про його думку. Той відповів, що результат змушував би його думати: «Певною мірою це вже не моя дружина».

Психологічно, звичайно,