Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл
Якщо ставлення справжньої любові є спрямуванням ядра однієї людини до іншої, воно є також єдиною гарантією вірності. Іншими словами, любов сама по собі гарантує свою тривалість. Але з неї випливає щось більше — «вічність». Любов може бути пережитою тільки sub specie aeternitatis34. Той, хто по-справжньому любить, у мить любові не може замислюватися над минущістю своїх почуттів. Це можна зрозуміти, якщо взяти до уваги, що його почуття спрямовані до сутності коханої людини і її багатства. Так само як і будь-який інший духовний акт, скажімо, пізнання чи визнання цінностей. Відколи я збагнув, що 2х2 = 4, то усвідомив це раз і назавжди. І коли я справді осягнув внутрішню природу іншої людини, побачив у світлі любові її особу, то теж зрозумів: я муситиму дотримуватися пізнаної правди, дотримуватися цієї любові і ця любов підтримуватиме мене. Від миті, коли відчуємо правдиву любов, ми відчуватимемо її як справжню вічність, як правду, яку ми визнаємо «вічною». І так само, доки любов триватиме в реальному часі, вона обов’язково буде «вічною любов’ю».
Але в усіх своїх пошуках істини людина може помилятися. І в питанні любові люди можуть обманювати себе. Людина може думати, що любов розплющила їй очі, хоча насправді це пристрасть її засліпила. Але ніхто не може ствердити, що суб’єктивна істина є можливою помилкою тільки через те, що вона лише суб’єктивна. І тільки з часом можна зрозуміти, чи це помилка. Так само неможливо любити «на хвильку», тимчасово. Неможливо планувати справжню любов «на деякий час». Людина може любити до тієї миті, коли її коханий виявиться не вартим її любові, тобто любов може «померти» тільки тоді, коли внутрішня цінність коханого не зникне з очей того, хто кохає.
Усе, що є нашою власністю, можна замінити. Справжня любов не спрямована на ті аспекти іншої людини, які можуть перебувати «у власності», чи ті, які можна «мати», вона спрямована тільки на те, ким «є» інша особа, тобто передбачає моногамне ставлення — розуміння партнера в усій його унікальності та винятковості, розуміння багатства його особистості, проникнення вглиб поза всі тілесні та характерологічні особливості, оскільки вони не є унікальними та неповторними, бо можуть бути притаманні іншим особам.
З огляду на викладене доходимо висновку, що звичайна пристрасна закоханість, яка є більшою чи меншою мірою швидкоплинним емоційним станом, протиприродна шлюбу. Це жодною мірою не означає, що справжня любов спонукає до нього. Бо шлюб є чимось більшим, ніж просто приватною справою. Це складна структура, інститут соціального життя, легалізована державою або, залежно від обставин, санкціонована церквою. Тобто шлюб проникає глибоко в суспільне середовище, і слід дотриматися певних соціальних умов, перш ніж його буде зареєстровано. Крім того, є ще й біологічні умови та обставини, які в певних випадках можуть зробити шлюб небажаним. Наприклад, гігієнічні протипоказання. Ці фактори не знецінюють любові, але в такому разі члени подружжя повинні вважати шлюб духовною спілкою і добровільно відмовитися від народження дітей.
З іншого боку, якщо шлюб укладено з інших мотивів, не справжньої любові, то він може реалізуватися тільки у сфері еротики, для якої найважливіше поняття «мати», «володіти». Тобто в рішенні укласти шлюб значну роль відіграватимуть економічні мотиви, домінуватиме матеріалістичне бажання «мати». Саме для цього призначені такі інституції, як шлюбні агенції, які найважливішим у шлюбі вважають лише соціальний фактор. Деградація людських стосунків у такому шлюбі передається на наступні покоління. Ми знаємо хлопця, який покинув дім, щоб утекти від постійних сварок між батьками, до яких був змушений долучатися. З притаманними молодості наївністю та щирістю він вирішив створити інституцію, метою діяльності якої було б запобігання шлюбам між несумісними людьми, такими, зокрема, як його батьки.
Справжня любов є вирішальним чинником для встановлення моногамних стосунків. Але є ще один істотний фактор — винятковість (Освальд Шварц). Любов є відчуттям внутрішнього союзу, а моногамні стосунки у формі шлюбу — його зовнішнім проявом. Бути вірним означає цілком дотримуватися цієї винятковості. З огляду на це слід підтримувати стосунки лише з «вірною» особою. Можливість вибору відповідного партнера є надзвичайно важливою. Отже, еротична (у розумінні — внутрішня) зрілість до моногамних відносин передбачає подвійну вимогу — вибір партнера і спроможність залишатися йому вірним.
Молодість — час підготовки не тільки до еротичного життя, але й до життя в цілому. Молода людина повинна шукати і знайти відповідного партнера, але також має «навчитися» бути вірною. Ці дві вимоги іноді суперечать одна одній. З одного боку, для того щоб вибрати партнера, молода людина повинна набути певного еротичного розуміння та еротичної практики. З іншого — розвиваючи здатність підтримувати вірність, слід навчитися не зважати на мінливі настрої та продовжувати підтримувати стосунки з одним партнером. У деяких випадках людина не знатиме, чи відмовитися їй від стосунків з іншою людиною та здобути достатній досвід для того, щоб зробити правильний вибір, чи продовжувати підтримувати їх, щоб навчитися вірності. На практиці найкращою порадою, яку можна дати молодій особі, що зіткнулася з цією дилемою, — це запропонувати їй сформулювати питання в негативний спосіб. Нехай вона запитає себе, чи хоче позбутися теперішніх стосунків тому, що намагається уникнути відповідальності; або ж, в іншому випадку, чи не хапається вона безглуздо за вже ледь живі відносини через страх залишитися самотньою на кілька тижнів чи місяців. Якщо молода людина погляне на свою суб’єктивну мотивацію з такої перспективи, то легко знайде об’єктивне рішення.
Шелер визначає любов як духовний рух до найвищої можливої цінності, яку становить кохана людина, як духовний учинок, у якому осягається ця найвища можлива цінність, яку він називає «спасінням». Схожу думку висловлює і Шпренгер, зазначаючи, що любов помічає ціннісні можливості в коханій людині. Фон Хаттінґберґ висловлюється дещо інакше: любов бачить людину так, як її «замислив» Бог. Ми ж уважаємо, що любов відкриває нам ціннісний образ людини. Отже, вона здійснює метафізичний акт. Бо ціннісний образ, який нам відкривається під час духовного акту любові, є, по суті, «образом» чогось невидимого, нереального, нездійсненого. У духовному акті кохання людину сприймаємо не тільки як те, ким вона «є», у своїй унікальності та неповторності, те, що представники школи Дунса Скота називали haecceitas35, але й як те, ким вона може бути і буде — її ентелехію36. Пригадаймо визначення людської дійсності як можливості — можливості втілення цінностей, самореалізації. Те, що бачить любов, є не більше, але й не менше, ніж «можливості» партнера як людини. Принагідно зауважимо, що психотерапія також повинна бачити своїх пацієнтів через їхні найбільші особисті можливості, а отже, потенційні цінності. Однією з частин метафізичного таїнства, яке ми називаємо любов’ю, є те, що через нього ми можемо прочитати образ цінностей коханої
