Щастя. Відверте і чітке бачення щастя і того, чому у нас його немає - Тімо Айраксінен

суттєве про сучасне технізоване суспільство і його цінності. Рівень життя до того ж поняття застаріле, принаймні у Фінляндії, де всього і так уже забагато. Ми майже дійшли до моменту, коли можемо сказати, що наш рівень життя надто високий, принаймні з погляду сталого розвитку. На наш життєвий рівень природи не стане, це гірка правда. Високий рівень життя — також проб­лема, і саме у цьому сенсі важливо пам’ятати про феномен П. Лінколи.

Ідея і тривога щодо рівня життя відсилає нас до світу 1950-х з притаманними йому нестачею та бідністю і водночас прагненням кращих за попередні часів. Тоді не було нічого, нормувальна економіка обмежувала життя, купони були звичним ділом. Війна пустила Фінляндію на дно. Суспільство, проте, було готове демократизуватись і розвиватись економічно. Збагачення було можливим, і розподіл багатств на всіх був розумною і досяжною ціллю. Це дійсно було чимось новим. У попередньому становому суспільстві духівництво і дворянство паразитували на інших, привласнюючи частину їхніх доходів. Це було їхнім одвічним правом. Буржуазія платила разом із селянами — чи, правильніше сказати, що було потрібно, те виправляли з селян, а решту збирали з буржуазії, якщо узагалі мали до їхніх грошей доступ. Буржуазія стала сильною саме тому, що змогла захистити свою власність від станів, що паразитували. Селяни були на їхній ласці. Вони платили податки і відбували у царській армії військову службу під час безконечних воєн. Дворянство дістало командні посади і привілеї. Тоді привілей був ключовим словом. Сьогодні ніхто не має привілеїв. У всіх однакові права, принаймні за законом.

У становому суспільстві рівень життя мало духівництво і дворянство, хоча, щоправда, говорити про рівень життя у цьому випадку марно. Краще говорити про привілеї, пишноти і злидні. Духівництво і дворянство розкошували, а їхні годувальники бідували. Буржуазія посіла місце десь посередині, коли її чисельність виросла достатньо і статки їй дозволили. Вона стала імітувати розкішне життя, хоча під її кутом зору це було гідним осуду. Дворянин тратив гроші та влізав у борги, якщо не мав під рукою селян, яких можна було пограбувати. Буржуа працював і заощаджував. Для дворянина марнотратство було необхідністю і звичним ділом. Для буржуа воно було гріхом, неподобством і формою життя, якої необхідно уникати. Але уникати розкоші складно. Надто вже вона ваблива і приємна. Буржуа навчилися поганих звичок. У наш час важко уявити, що буржуа були уособленням ощадливості та вели скромне і безгрішне життя за своїми скринями з грішми.

Життя Карла Ґустава Маннергейма в Петербурзі наприкінці ХІХ століття є показовим. Його рід збіднів. У Фінляндії більше не лишилося наймачів, і маєток Лоугісаарі було виставлено на продаж. Та Маннергейм звик до розкоші, як і інші царські офіцери. Noblesse oblige — дворянський стан зобов’язує. Дворянин і в бідності жив пишно за рахунок позик і пожертв. Розкішна бідність на той час була можливою. Врешті і для Карла Ґустава знайшлася дружина, яка мала гроші, тобто маєтки з прибутками. У Росії їх отримували від торпарів, чия робота йшла в дохід хазяїна. Втім, грошей ніколи не було достатньо, однак якраз вистачало на розпусне життя. Шлюб не був любовними узами, але якимось дивним чином відповідав бажанням роду і власним фінансовим можливостям. Утім, можливо, не сталося би ніякої шкоди, якби і любов була присутня. Дружина Карла Ґустава навіть не була красивою і, згідно зі словами чоловіка, була лінивою й інертною. Можливо, саме тому Маннергейм був настільки здивованим і приголомшеним, коли вона взяла і покинула його, поїхавши на російсько-японську війну сестрою милосердя. Могло бути і так, що дворянка пожертвувала собою, очевидно, в ім’я християнської віри. Якийсь вогонь у ній таки жеврів, якщо відважилася на такий учинок. Чоловік впав у глибоку депресію. Після такого він більше не одружувався. Розумна людина вчиться за раз.

Рівень життя — буржуазна і демократична ідея, яка виникла лише у середині ХХ століття, коли буржуазія стала середнім класом, а селяни — робітниками на заводах. Селяни тікали до міста, де ставали частиною економічної системи і технічного прогресу. По селах жили, як і раніше. Коли визиск селян дворянством і духовенством ослабився і припинився, добре жилося в ідилії Ніскавуорі[34]. Місто звідти видавалось якимось страшним сном. Содом був у Гельсінкі. На селі жили тихо. Правда в тім, що село у Фінляндії ніколи не могло повністю прогодувати населення, яке там жило. Фінляндія просто надто північна, і поля там надто кам’янисті. Люди недоїдали і хворіли на рахіт. Моя бабуся також розповідала, як у молодості в Ілмайокі захворіла на рахіт. Не було достатньо жиру, а робота була важкою і виснажливою. Каша і знежирене молоко не тримали чоловіка на дорозі, а жінку в хліві. Потрібен був жир, але на столах робітничого населення він з’являвся не інакше, як на великі свята. Не дивно, що фіни потім зіпсували своє здоров’я молоком, маслом і салом, коли після війни ті стали доступні. Масла повинно було бути багато, найкраще якомога солонішого, для підвищення ефективності. Тоді на якийсь час виникла ситуація, коли з Швеції кораблями везли «Бреґотт» — дешеву суміш масла і маргарину, надзвичайно популярну серед пенсіонерів. Село ніколи не було життєздатним і досі не є. Добре було, коли люди роз’їхались у Швецію і в міста, тільки-но почалось осучаснення суспільства. А почалося воно після програної війни. Благословенна Швеція прийняла бідних фінів і розповіла їм, що таке рівень життя. Фіни навчилися швидко.

Середній клас виступив наперед як нова форма буржуа­зії. Робітники вважали буржуа, тобто власницький клас, гнобителями і класовими ворогами. Цей конфлікт стосувався передусім політики і рівності. Той час був і загув. Тепер є робітники і власники, вони одного середнього класу і мають однаковий життєвий рівень. Усім пропонуються ті самі матеріальні блага, якщо не брати до уваги товари класу люкс. Знищення ідеї робітничого класу було ініційоване середнім класом і викликане загальною доступністю середнього рівня життя у демократичному технізованому цивілізованому суспільстві. Як хтось узагалі захотів би ображати власницький клас після того, як поставив друге авто у дворі власного будинку і привів до ладу заміський будиночок, аби жити там узимку. Там є електричне опалення і посудомийна машина. Дочка вчиться на лікаря, а син працює банкіром у Нью-Йорку. Середній клас знає, що таке рівень життя. До появи середнього класу рівня життя не було. А з’являється середній клас саме у демократичному суспільстві.

Усі повинні мати рівень життя. Тому рівень життя — важливе поняття, хоч і застаріле. Адже рівень життя більше нікого не робить щасливим. Але це матір суспільних чинників щастя. Якщо рівень життя не