Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Можливо, якби ця книга була написана в іншу епоху, цей короткий вступ до складної теми мав закінчитися крапкою. Однак через те, що голод мав на меті придушити український національний рух, який відродився 1991 року, і оскільки лідери сучасної Росії досі піддають сумніву легітимність української держави, я маю зауважити, що необхідність нової історії голоду я вперше обговорила з колегами в Українському інституті в Гарварді ще в 2010 році. Віктора Януковича щойно обрали Президентом України за підтримки та сприяння Росії. Україна привертала до себе небагато політичної уваги з боку Європи. Також про Україну не було майже жодних повідомлень у західній пресі. На той час не було підстав думати, що нове дослідження голоду 1932–1933 років буде потрактоване як політична інсинуація будь-якого роду.

Революція на Майдані 2014 року, наказ Януковича стріляти по демонстрантах, а потім його втеча з країни, російське вторгнення в Крим та його анексія, російська інтервенція в Східну Україну та розгортання російської пропагандистської кампанії — через усі ці фактори Україна раптом опинилася в центрі міжнародної політики. Усе це відбувалося саме в той час, коли я працювала над книжкою. Через ці події моє дослідження трохи затрималося. Частково тому, що я писала про них для різних медіа, і частково тому, що увага моїх українських колег була прикута до подій у їхній державі. Незважаючи на те, що саме в той рік Україна опинилася в центрі світової політики, ця книга не написана як відповідь на Майдан. Вона також не є аргументом за чи проти якоїсь української партії, політичної сили чи окремого політика, ані реакцією на те, що відбувається в Україні сьогодні. Насправді це спроба розказати історію голоду на основі нових архівних матеріалів, нових свідчень та нових досліджень, об’єднати здобутки всіх вищезгаданих талановитих учених.

Це не означає, що Українська революція 1917 року, перші роки радянської України, масові репресії української інтелігенції й Голодомор не мають відношення до останніх подій. Навпаки, вони є важливим підґрунтям, що оприявнює та пояснює все те, що відбувається в Україні сьогодні. Голод та його наслідки відіграють величезну роль у формуванні сучасної російської та української ідентичностей, українсько-російських відносинах і трактуванні спільного радянського минулого. Однак перед з’ясуванням цього, треба зрозуміти, що насправді сталося.

Вступ:

Українське питання

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

«Заповіт» (1845), Тарас Шевченко[9]

Протягом століть географія України визначала її долю. Карпати окреслили її кордони на південному заході, у той час як незахищені горами ліси та поля на північному сході країни не могли спинити армії завойовників так само, як і степ на східному кордоні. Усі великі міста України — Дніпро, Одеса, Донецьк і Харків, Полтава і Черкаси, а також давня столиця Київ — розташовані на Східноєвропейській рівнині, котра простелилася майже на всю територію країни. Микола Гоголь — українець, який писав російською мовою, зауважив, що Дніпро, протікаючи через центр України, формує басейн. Усі притоки Дніпра «розгалужені в його осерді, жодна з них не протікала на рубежі й не слугувала природним кордоном для сусідніх народів». Цей факт мав політичні наслідки: «Якби існував природний кордон зі сторони гір або моря, народ, що оселився тут, зберіг би своє політичне буття і створив окрему державу».[10]

Відсутність природних кордонів може бути однією з причин того, що Україна стала суверенною державою тільки наприкінці XX століття. У пізньому середньовіччі вже існувала окрема українська мова зі слов’янським корінням. Вона була споріднена з польською та російською мовами й водночас відрізнялася від них, аналогічно як італійська подібна до іспанської та французької, рівно ж і відмінна від них. В українців є своя кухня, свої звичаї і традиції, свої герої, антигерої та легенди. Так само, як і в інших європейських народів, українська національна ідентичність окреслилася в XVIII–XIX століттях. Однак протягом більшої частини своєї історії, як і у випадках з Ірландією чи Словаччиною, територія сучасної України була колонією інших європейських суходільних імперій.

У російській і польській мовах назва Україна означає «прикордоння». З XVIII до XX століття ці землі входили до складу Російської імперії. До того часу вони належали Польщі, чи радше — Польсько-Литовській державі, котра успадкувала їх у 1569 році від Великого Князівства Литовського. А ще раніше українські землі були серцевиною Київської Русі — середньовічної держави, створеної у IX столітті слов’янськими племенами та аристократією вікінгів. У культурній пам’яті цього регіону Київська Русь — це майже міфологізована держава, нащадками якої вважають себе росіяни, білоруси та українці.

Протягом століть армії різних імперій воювали за Україну, інколи з українськомовними солдатами по обидва боки фронту. Польські гусари билися з турецькими яничарами в 1621 році за контроль над нині українським містом Хотин. Армія російського царя воювала з армією австро-угорського імператора у Галичині в 1914 році. Війська Гітлера боролися із військами Сталіна в Києві, Львові, Одесі та Севастополі з 1941 по 1945 рік.

Боротьба за контроль над територією України завжди відбувалася й на інтелектуальному рівні. Відтоді як європейці почали дискутувати над поняттєвим наповненням термінів «нація» й «націоналізм», історики, письменники, журналісти та етнографи сперечалися про межі України та походження українців. Від свого першого контакту з українцями в Середні віки поляки завжди відзначали їхню мовну та культурну відмінність, навіть якщо вони жили в одній державі. Чимало українців перейняли польські аристократичні титули в XVI і XVII століттях, але залишилися православними, так і не ставши католиками; українські селяни розмовляли мовою, яку поляки називали «русинською», також селяни відрізнялися своїми звичаями, музикою та кухнею.

Московити також інстинктивно відчували, що Україна, яку вони називали «Південною Росією» або «Малоросією», відрізнялася від їхньої північної батьківщини, хоча в зеніті своєї імперії вони якнайбільше не хотіли цього визнавати. Один із перших російських мандрівників, князь Іван Долгоруков описав у 1810 році ту мить, коли він з іншими подорожніми «нарешті в’їхали до України. Згадались мені Хмельницький і Мазепа. Тут закінчуються штучні алеї... Усюди без винятку мазанки, немає інших будинків».[11] Історик Сергій Біленький вважає,