Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Проте революція також швидко змусила більшовиків захищати свою владу, в результаті чого відбулися зіткнення не тільки з ідеологічними контрреволюціонерами, а й зі справжньою, і дуже кривавою контрреволюцією, котру потрібно було негайно перемогти. Наступна Громадянська війна спонукала їх створити армію, міліцію та пропаганду. Для більшовиків ця війна стала передусім уроком з націоналізму, економічної політики, розподілу продовольства, а також і насильства, до якого вони згодом вдалися. Варто зазначити, що досвід більшовиків в Україні суттєво відрізнявся від досвіду в Росії, адже саме в Україні вони зазнали нищівної поразки, котра ледве не зруйнувала їхню новонароджену державу. Багато пізніших поглядів Кремля на Україну, включно з недовірою до селян, підозрою до української інтелігенції та зневагою до республіканської компартійної організації, значною мірою закорінені в цьому періоді.

Насправді досвід Громадянської війни, зокрема в Україні, сформував погляди самого Сталіна. Напередодні російської революції йому вже було під сорок, а він мало чого встиг досягти. Як написано в одній з останніх біографій Сталіна, тоді у нього не було «ні грошей, ні постійного місця проживання або професії, самі переконання».[70] Сталін народився в Грузії, навчався в семінарії, але репутацію здобув своїм вмінням грабувати банки, за що кілька разів побував у тюрмі. Під час Лютневої революції 1917 року він перебував у засланні за Полярним колом. Коли скинули царя Миколу II, Сталін повернувся до Петрограда.

У результаті державного перевороту більшовиків у жовтні 1917 року Тимчасовий уряд було повалено, а Сталін уперше відчув солодкий смак реальної політичної влади.[71] Він став членом першого більшовицького уряду на посаді народного комісара в справах національностей і відповідав за перемовини з усіма неросійськими народами й національностями, що належали до Російської імперії. Головною метою Сталіна було переконати або змусити ці народи підкоритися радянській владі. Щодо України він мав два чіткі й термінові завдання, продиктовані надзвичайною ситуацією. По-перше — підірвати національний рух, адже це був найголовніший конкурент більшовиків в Україні. По-друге — забрати український хліб. Відразу після приходу більшовиків до влади він взявся за обидві справи.

Вже у грудні 1917 року на сторінках «Правди» Сталін засудив Третій Універсал Центральної Ради, який проголосив Українську Народну Республіку й окреслив кордони України. Хто, риторично запитував він, підтримує незалежну Україну:

Великі поміщики в Україні, ще Олексій Каледін [генерал Білої армії] та його «військовий уряд» на Дону, тобто козацькі поміщики... за обома ховається велика російська буржуазія, яка колись була лютим ворогом усіх вимог українського народу, а тепер підтримує Центральну Раду...

За його словами, «усі українські робітники та найбідніша частина селянства» виступали проти Центральної Ради, що було очевидною неправдою.[72]

Після публічного засудження Центральної Ради Сталін вдався до дій, які пізніше назвуть «активними заходами», спрямованими на дестабілізацію українського уряду. Місцеві більшовики намагалися створити так звані незалежні «радянські республіки» в Донецьку й Кривому Розі, Одесі, Таврії та на Дону — крихітні міні-держави за підтримки Москви, котрі в суті своїй зовсім не були незалежними.[73] Більшовики доклали всіх зусиль, щоб здійснити переворот у Києві: після поразки вони створили «альтернативний» Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, а також і «радянський уряд» у Харкові, більш надійному російськомовному місті. Згодом вони зроблять Харків столицею України, але в 1918 році лише кілька з харківських більшовиків говорили українською.[74]

Після зміцнення влади більшовиків у Росії Червона армія почала просуватися на південь. Нарешті 9 лютого 1918 року, коли лідери Центральної Ради вели переговори в Брест-Литовську, Київ уперше захопили більшовики. Ця перша коротка більшовицька окупація мала на меті не тільки принести комуністичну ідеологію, а й просувати очевидні російські інтереси. «Головнокомандувач революційних військ» Михайло Муравйов оголосив, що повертає російську владу з «далекої Півночі» і наказав негайно стратити підозрілих націоналістів. Його люди розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою на вулиці, та знищили будь-які згадки про українську владу, включно з вивісками українською мовою, котрі з’явилися кількома тижнями раніше.[75] Під час обстрілу столиці більшовики навмисно зруйнували будинок Грушевського з бібліотекою та колекцією старовинних документів.[76]

Хоча більшовики керували Києвом лише кілька тижнів, Ленін встиг зрозуміти, чого можна чекати від України в складі комуністичної держави. Намагаючись нагодувати революціонерів, які привели його до влади, він негайно відправив Червону армію в Україну в супроводі «продовольчих загонів», проінструктованих конфіскувати селянське зерно. Він призначив провідного грузинського більшовика Серго Орджонікідзе «надзвичайним повноважним комісаром», відповідальним за реквізицію українського зерна.[77] Редакція «Правди» із захопленням повідомляла про успіхи цих солдатів і запевняла своїх читачів у російських містах, що радянське керівництво вже почало вживати «надзвичайних заходів» у заготівлі зерна в селян.[78]

А за лаштунками телеграми Леніна щодо України звучали так: «Заради Бога, — писав він у січні 1918 року, — застосуйте найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!! Інакше Петроград помре від голоду. Використовуйте спеціальні потяги та спеціальні загони. Збирайте та охороняйте. Супроводжуйте потяги. Інформуйте нас щодня. Заради бога!»[79] Швидка втрата України на користь німецької та австрійської армій на початку березня розлютила Москву. Розгніваний Сталін засудив не тільки український національний рух та його вірних селянських прихильників, а й «українських більшовиків», які втекли з Харкова та нашвидкуруч утворили ще один «український радянський уряд» у вигнанні, по той бік кордону в Ростові. Сталіну інстинктивно не подобалася ідея «українських більшовиків», і він вважав, що вони повинні припинити намагання створити окрему партію. Він критикував їх з Москви: «Годі грати в уряд та республіку. Час припинити цю гру, досить означає досить».[80]

У відповідь один з небагатьох українськомовних комуністів написав з Ростова ноту протесту до Ради народних комісарів у Москві. Заява Сталіна, як зазначив Микола Скрипник, сприяла «дискредитації радянської влади в Україні». Скрипник таки вірив у можливість «українського більшовизму» і був одним із перших поборників того, що згодом дістане назву «націонал-комунізму» — переконання, що комунізм може мати окремі форми в різних країнах — отже, є прийнятним для української національної свідомості. Він уважав, що нетривала влада Центральної Ради породила правдиве прагнення до самостійності України і запропонував більшовикам визнати і врахувати це прагнення. Скрипник зазначав, що український радянський уряд у своїх рішеннях повинен базуватися не на поглядах деяких народних комісарів з Російської Федерації, а дослухатися