Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Ще менше прибічників більшовики мали в Україні на початку 1917 року. Тут партія нараховувала 22 000 членів, більшість з яких була у великих містах і промислових центрах — Донецьку й Кривому Розі. Один з шести був євреєм або єврейкою. Мало хто розмовляв українською. Ще менше, включно з тими, хто пізніше відіграватиме керівну роль у радянському українському уряді, вірили в можливість автономної більшовицької України. Тому Георгій Пятаков (який народився в Україні, але не вважав себе українцем) під час зустрічі київських більшовиків у червні 1917 року — через кілька тижнів після виступу Грушевського, який промовляв від імені більшості — зазначив, що «ми не повинні підтримувати українців». На його думку, Україна не була «окремим економічним регіоном». Більш того, Росія розраховувала на український цукор, зерно і вугілля, і Росія для Пятакова була пріоритетом.[60]

Таке сприйняття не було новим: зневага до самої ідеї української держави стала невід’ємною складовою переконань більшовиків ще до революції. Значною мірою це пояснювалося тим, що всі провідні більшовики, а серед них Ленін, Сталін, Троцький, Пятаков, Зінов’єв, Каменєв і Бухарін виросли та отримали освіту в Російській імперії, яка не визнавала України й трактувала її винятково як провінцію, іменувавши «південно-західною Росією». Для імперії Київ був стародавньою столицею Київської Русі — князівства, з якого (як вони вважали) походить Росія. У школі, пресі та повсякденному житті майбутні більшовицькі лідери також всотували в себе імперські упередження проти мови (яку постійно називали діалектом російської) і людей, котрих сприймали як неосвічених колишніх кріпаків.

Усі російські політичні партії, від більшовиків до центристів і крайніх правих, поділяли цю зневагу. Багато хто взагалі відмовлявся використовувати слово «Україна».[61] Навіть російські ліберали не визнали законність українського національного руху. Це сліпе заперечення (і, як наслідок, відмова будь-яких російських сил створити антибільшовицьку коаліцію з українцями) зрештою стало однією з причин, через які Білі армії не змогли виграти Громадянську війну.[62]

На додаток до національного упередження більшовики мали ще певні політичні причини для неприйняття ідеї незалежності України. У переважній більшості Україна була все ще селянською нацією і, згідно з марксистською теорією (котру постійно вивчало і обговорювало керівництво більшовиків) селяни в кращому разі були другорядним матеріалом. Як відомо, у 1852 році Маркс пояснив, що селяни не є «класом» і тому не мають класової свідомості: «Отже, вони не спроможні від свого імені обстоювати свій класовий інтерес — через парламент або збори. Відповідно, селяни не можуть представляти самих себе, тому їх має хтось представляти».[63]

Хоча Маркс вважав, що селяни не відіграватимуть важливої ролі в майбутній революції, більш прагматичний Ленін дещо змінив це тлумачення. Він стверджував, що насправді в селянах криється революційна сила, він схвалював їхні прагнення до радикальної земельної реформи, але вважав, що ними повинен керувати більш прогресивний робітничий клас. «Не всі селяни, які борються за землю та свободу, повністю розуміють, що передбачає їхня боротьба», — писав він у 1905 році. Класово свідомі робітники мали навчити їх, що справжня революція вимагає не просто земельної реформи, а «боротьби проти влади капіталу». Прикметно, що Ленін також підозрював, що багато дрібних селян-власників насправді думають як капіталістичні дрібні власники, оскільки вони володіють майном. Це пояснювало, чому «не всі дрібні селяни вступають у ряди борців за соціалізм».[64] Ідея, що найдрібніші землевласники, яких пізніше назвуть «куркулями», були за сутністю контрреволюціонерами, капіталістичною силою, матиме великі наслідки в наступні роки.

Отже, неоднозначне ставлення більшовиків до націоналізму пояснює також, чому вони не підтримали рух за незалежність України. Трактування націоналізму і в Маркса, і в Леніна було складним і постійно змінювалося: іноді вони вбачали в національних рухах силу, але здебільшого — перешкоду для досягнення справжньої мети — світової революції. Маркс розумів, що в демократичних революціях 1848 року певну роль відіграли й національні почуття, але він вважав ці «буржуазні націоналістичні» сентименти тимчасовим явищем, тільки етапом на шляху до комуністичного інтернаціоналізму. На його думку, разом із державою мали зникнути якимось чином і нації, й національна свідомість. «Верховенство пролетаріату змусить їх зникнути ще швидше».[65]

Ленін також виступав за культурну автономію та національне самовизначення тільки тоді, коли це його влаштовувало. Ще до революції він не схвалював школи з неросійською мовою викладання, єврейські або українські, на тій підставі, що вони створюватимуть зайві відмінності в середовищі робітничого класу.[66] Хоча теоретично він виступав за надання права на відокремлення неросійським регіонам імперії, включаючи Грузію, Вірменію й країни Центральної Азії, насправді сам Ленін, ймовірно, не вірив, що це коли-небудь станеться. Крім того, визнання «права» на відокремлення не означало, що Ленін підтримував саме відокремлення. У випадку з Україною він підтримав український національний рух 1917 року, коли той виступав проти царя чи Тимчасового уряду, і засудив його, коли побачив, що він загрожуватиме єдності російського та українського пролетаріату.[67]

До цієї складної ідейної головоломки Сталін додасть свої власні думки. Він був партійним експертом з національностей, і спочатку — набагато менш гнучким, ніж Ленін. У 1913 році в своєму есе «Марксизм і національне питання» він твердив, що націоналізм відволікає від справи соціалізму, і що товариші «повинні твердо і невтомно боротися проти туману націоналізму, незалежно від того, звідки він походить».[68] До 1925 року його думки розвинулися до визначення націоналізму як селянської сили в своїй сутності. Сталін заявив, що для існування національних рухів було потрібне селянство: «Селянське питання є підвалиною, квінтесенцією національного питання. Це пояснює, чому селяни і є головною армією національного руху, чому без селянської армії немає і потужного національного руху...».[69]

Цей аргумент, що чітко відобразив його спостереження за подіями в Україні, пізніше стане більш значущим. Бо якщо не існує потужного національного руху без селянської армії, тоді знищення національного руху потрібно розпочинати із знищення селянства.

Врешті-решт, особистий досвід більшовиків в Україні важив для них більше, ніж ідеологія, а особливо досвід Громадянської війни в Україні. Для всіх членів Комуністичної партії ця війна стала справжнім вододілом як в особистому, так і в політичному вимірах. Напередодні 1917 року мало хто з лідерів більшовиків чогось досяг. Вони залишалися туманними ідеологами й невдахами за будь-якими мірками. Вони заробляли гроші, пишучи статті для нелегальних газет, регулярно потрапляли до в’язниці, мали складне особисте життя, не набули досвіду роботи в уряді чи органах влади.

Завдяки Жовтневому перевороту більшовики несподівано потрапили у вир міжнародних подій.