Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Нам сьогодні набалакують, що ніби-то національна ідея не спрацювала (а, де ж це, дозвольте узнати, вона у нас досі могла спрацювати?), а тому… Потрібно бути без нації, не з «українським народом», а – ба, з «народом України» (географія ставиться понад нацією) та створювати якісь новації: «політичну націю» на кшталт створених зі строкатого емігрантського наброду, як десь на Кюрасао або ж Тринідаді; чи то якесь там невідоме «громадянське суспільство», наче мислиме суспільство без громадянства. Чого тільки не вдієш, за що не вхописся, аби повернути назад колесо історії; не сушити собі голови, а виконувати команди з Москви. Але, все це, як і давно виплюнута всіма соціалістична жуйка – є покидьки з минулого, зі смітнику історії, – запрограмоване банкрутство. Послухаємо краще, що з цього приводу пише наш великий класик:
Для провансальців – одинока реальність кожний поодинокий громадянин у суспільстві з його буденними потребами. Нація була ідентична до їх суми, і особливих завдань і цілей, інших від цілей одиниць, кляс, генерацій – не мала. Не потребувала, отже, й окремого чинника для їх здійснення – ні держави, ні правлячої верстви.
(Д. Донцов, Націоналізм, 1926, с. 103).
Нам національна незалежність, врешті-решт (якщо забути про століття боротьби за неї) – ніби мимохідь у руки впала, – то ви ж подивіться, як чиновники минулого прагнуть її скоріше позбавитись! Їм національна держава потрібна? – хабарі їм потрібні.
З належним піететом ставиться Д. Донцов і до таких феноменів духу, як романтизм, фанатизм та… нетолерантність (або – «аморальність»). Всі ці елементи національної ідеї обов’язково мають бути, бо… Нецікаво жити без романтизму, певного комплексу ідеальних сподівань. Аби бути притягальною, – ідея має бути романтичною. Фанатизм, не доведений – ясна річ, до масштабів мономанії, але на міру звичайного захоплення ідеєю – теж необхідний, заради успішного втілення її до життя. А, нетолерантність – хіба це добре? – адже, ми наче звикли до зворотнього. Так, безумовно. Якийсь захист від чужого – обов’язково має бути, бо без цього – відкидання чужого, – ми станемо його рабами. Неможливо буде зберігти своє.
А, це останнє є поготів потрібне, з огляду на те, що дотеперішня цивілізована толерантність нашого народу до всього чужинецького – межувала з повною байдужістю.
Романтизм – то добра річ, але він є функцією суспільного стану. В сучасному світі не є популярним та хутко заникає. Романтизм є необхідною складовою війни, без нього не буває героїзму, а бувають самі воєнні злочини. Мабуть тому у світі, де ще був романтизм, – так непопулярні були брудні війни. Ринкова економіка не сприяє романтизмові, особливо розвинена: коли менша частина нації щось там продукує, а більша або сидить по конторах, або продає чи подає щось одне одному. Цей вплив добре простежується в часі. Сполучені Штати непогано воювали ще у Другій світовій, але вже у В’єтнамі… Дуже там, бачите, великі були втрати, хоч половина з тих, що загинули сама переколошкала себе внаслідок необережного поводження з технікою.
А ще значно пізніше, коли американці надумали були замирювати Сомалі, – досить було когось там убити – і вся потужна армада, з танками та авіаносцями, – забралася геть. Не сприяє романтичним схильностям і гапитись на будь-що, хоч на екран ТБ, а хоч і на якесь «шоу». Часом дає добрий грунт для культивування романтизму національна історія, зокрема така, як наша: хоч би й історія УПА. Особливо, коли це сполучується з вихованням молоді у напіввійськових організаціях. Саме за роки незалежності ми маємо кілька незворотньо втрачених для нації поколінь.
Корені такої, не будемо лицемірити, – офіційної боягузливості західного суспільства, тягнуться ще з часів Першої світової. Її позиційний характер та великі втрати – породили такі геніальні твори осудження, деромантизації війни, як от «На західному фронті без змін» – Еріха Марія Ремарка, або «Жовтий хрест» Анджея Струга. Але, був ще геніальний останній романтик Європи – Ернст Юнгер, який настійно нагадав нам, що часом і високих цілей не досягти без війни, без убивств і людської крові. А останнім романтиком Америки був, мабуть, безсмертний Роберт Говард, автор відомого «Конана з Кимерії». З цього приводу не забудемо, що це наша Україна була понад тисячу років Великою Кимерією; іншою в історії не було.
На жаль – вони так і полишилися самотніми. Хоча, ніби, кожному має бути ясним, що й найбільше суспільство пацифістів – безсиле проти ницої купки терористів-камікадзе, озброєних романтизмом та фанатизмом. Вони здатні за лічені години поставити його на коліна. Але, що поробиш, як ні романтизм, ні фанатизм, – не мають ціни на ринку… а ринкова економіка, це ж усі знають – найпередовіша.
Фанатиків, зауважимо, людству вистачало в минулому, нема браку, здається, й тепер, однак у XX ст. чи не всі вони перемістилися зі сфери позитивної діяльності, до, так би мовити, – сфери діяльності негативної.
Але, фанатизм може бути ірраціональним, стихійним, несвідомим, а може бути свідомим, раціональним – розумінням величі поставленої цілі. Та, не тільки, а ще й умінням поставити на службу її досягненню, – всіх наявних засобів; не тільки присвятити досягненню мети власне життя, але й мобілізувати, заангажувати на це якомога більше інших людей.
Думається таке щось теж можна до певного ступеню виховувати.
Але, перейдемо до іншого. Нація існує в оточенні інших націй, та ота нетолерантність до чужого саме про це нам і нагадала. До них ми мусимо ставитись і не порушуючи їх життєвих вимог, і не даючи утискувати власні. З цього виникають певні обмеження на можливості національної ідеі. Зокрема таке просте, як примат зовнішньої політики над внутрішньою.
Далі, є ще таке загальне поняття, як розвиток цивілізації, поступ людства, – як із ним? – очевидно, що як національна ідея не працюватиме одночасно на загальний поступ, – вона є приречена.
До того, Україна є невід’ємною частиною Європи, а її культура, на відміну від культури московської, – є культура європейська. Отже треба подумати про ще одне, аби голос України не дисонував би у європейському хорі. А значить, потрібна й певна міра узгодженості української національної ідеї – з національними ідеями інших європейських народів.
* * *
Дмитро Донцов ніколи не ототожнював націю з народом, розуміючи носієм національної свідомості його еліту. Але, в сучасному суспільстві ідеалом
