Аналітична історія України - Олександр Боргардт

І – ще далі, коротко та ясно:

Відновлення широкого спільного кордону поміж Росією та Німеччиною є попередньою умовою для відбудови сили обох країн. Росія та Німеччина в межах 1914! Оце повинно стати основою для взаєморозуміння між двома країнами.

(цит. за Ф. Карстен, Райхсвер і Червона армія у 1920–1933, журн. Сюрвей (Огляд), № 44–45, 1962, с. 116)

Генерал Ганс фон Сект був не один, його думки підтримували й молодші, виховані ним німецькі генерали; головним чином – із пруського юнкерства, найбільш обділеного Версалем.

Саме в цьому слід пошукувати коренів розлеглого совєцько-німецького військового співробітництва двадцятих–тридцятих. Вирішувала геополітика, та перед у цьому вели німці. (вставка с. 97)

* * *

Потаємне співробітництво наці з червоними проти людства, почате вирощуванням вермахту на «необъятних просторах СССР», та продовжене німецькими окупантами в Польщі, Білорусі та Україні, – існувало далеко потім. Не було його кінцем і галантне перемир’я підчас Варшавського повстання, коли загони Ваффен СС, які нищили польських патріотів, – були розкуті та певні, що на їх голови не спаде жоден снаряд з того берега Вісли.

Коли 1944 переможний совєцький наступ котився лавиною по східній Європі, – відбувалися дивні, часом, події. Саме тоді, коли на шляху траплялися зримі сліди (та – які!) нацистських звірств, яких по всьому слід би якнайшвидше зробити загально відомими, зокрема – концентраційні табори: Майданек, Освенцім, Собібор, Тремблінка тощо, – починало творитись щось незрозуміле. Замість поспішати, бо кожен день спізнення – то нові сотні, тисячі людських життів, наступ, із якихось невідомих причин – пригальмовувався. Німцям давали час понищити або вивезти документи, а часом – і забрати найбільш «цінних» в’язнів.

Злочинець – злочинця, – завжди зрозуміє. Бо, коли порозумілися були Гітлер і Сталін, – це вартувало 55 млн. людських життів. Переважною більшістю з них були прибічники обох головних злочинців XX ст., але – чи від цього убивства стають більш прийнятними?

Найбільше знаємо ми сьогодні про старі німецькі концтабори – Дахау, Бухенвальд тощо, бо їх захопили союзники. Про всі інші, пізніші та найбільш потужні – знаємо набагато менше: про це потурбувалася Москва. Знаємо настільки мало, що потім хтось на заході, адвокати, чи то червоних, чи то брунатних, – твердили, ніби ніякого там Голокосту – взагалі не було: так, чиясь злонамірена пропаганда.

А ми добре пам’ятаємо, як брак документів полегшив свого часу оту московсько-вашингтонську аферу з Іваном Дем’янюком. Така собі своєрідна вершина співробітництва американської демократії з московським тоталітаризмом. Друга вершина буде потім, коли «вільна» Америка, заплющивши очі буде позичати Москві гроші на геноцид чеченського народу.

* * *

У сьогоднішній Росії, на відміну від інших держав колишнього Союзу, – квітнуть фашистські організаціі, починаючи з найбільш численного «Русского народного єдінства» А. Баркашева. Там не сушили собі голови, перейняли червоний прапор із чорною свастикою, приробивши до неї ріжки, щоб не відразу кидалася в очі; перейняли й засіб вітання. Вони підтримують жваві контакти зі залишками наці в Німеччині, обмінюються політичним та військовим досвідом. Перекладають німецьку гітлерівську класику. Московський публіцист демократичного спрямування Юрій Карякін налічив серед російської преси дев’яностих – 157 видань відверто фашистської орієнтації. Їм ніхто в Росії не заважає працювати. Расистський та антижидівський «Союз русского народа», продовження того самого, передреволюційного та погромного вже – кажуть, блокується з комуністами. Що ж – традиція… таким тепер, після отого пакту, – нікого не здивувати. В Росії, де остаточно припинили працювати розум та логіка, все є можливе.

Таким був пакт Молотова-Ріббентропа та його наслідки.

Різною, щоправда, була доля його обох справців. Нащадок древнього роду баронів фон Ріббентроп був через сім років страчений в Нюрнберзі за вироком Міжнародного трибуналу, як військовий злочинець. Його колишній кумпан та приятель В. Молотов – дожив ста років у тиші та спокої на своїй «батьківщині всіх злочинців», померши у власному ліжку. Бо він жив і діяв у тій частині світу, куди її величність справедливість не заглядала вже багато століть, із самих монгольських часів…

IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ

1. Нова політика

Більш-менш очевидна поразка Других Визвольних Змагань, розуміння того, що соціалістичні упередження зіграли у цих змаганнях роль імперського троянського коня, – призводить до появи нового підходу, нових ідей: до становлення нового українського націоналізму на екзилі, за межами порабленої та спаплюженої більшовиками України.

Початком його стало створення в липні 1920 УВО (Української Військовоі Організації). Душею справи став герой Других Визвольних Змагань, досвідчений полковник УСС Євген Коновалець, що спирався теж переважно на людей з колишніх УСС, що зарекомендували себе. Оскільки українці знову опинилися під загарбниками, частково під Польщею, частково під Москвою, були прийняті досить очевидні організаційні принципи, які можна звести до кількох:

1. Організація має бути підпільно-революційною і військовою.

2. Опиратися на власні сили, ні від кого не залежати та нікому не підкорятися.

3. Непримиренно протистояти москвофільству (як і полонофільству), що так перепсувало визвольні змагання в минулому; призвело до їх чергової невдачі. Отже, спиратися, тільки й виключно, – на український націоналізм.

Це був тотальний відхід від минулих угодовських позицій М. Грушевського та В. Винниченка. Повернення до дієвого націоналізму Д. Донцова, В. Липинського та М. Міхновського.

Дійсно, було визнано та визначено, після прискіпливого політичного аналізу ті загальні причини, які привели до провалу Других Визвольних Змагань. Це, крім загального кунктаторства та нерішучості, – були наступні помилки:

1. Стала оглядка на Москву, наслідки невикоріненого москвофільства. Якого мало було на Заході, в ЗУНР, але вистачало на Сході, в УНР.

Адже, навіть після отого IV Універсалу, як же сміливого! – остаточне вирішення питання про волю або неволю України, покладалося на якісь там Установчі Збори.

2. Соціалістично-пацифістична маячня та демагогія винниченківського зразку та чи не повне нехтування національними збройними силами.

Слід зауважити, що політично незріла Україна 1917 пала жертвою імперського підступу, хоч і небаченого ще в історії: «тєпєр ми соціалісти – ви соціалісти, – давайте объєдіняться!» Приблизно так само як тепер, по 1991: «ми дємократи – ви дємократи, – давайтє объєдіняться!»

Отже, саме ці дві тези мають бути прийняті на озброєння:

1. Ні від кого не залежна, суверенна та соборна Україна;

2. Нічим не стримувана збройна боротьба для досягнення цієї мети.

Вони є неспірними особистими досягненнями Миколи Міхновського.

Він приклав свого часу і чимало власних зусиль для організації українських військових частин, але марно, бо:

Нігілістичне ставлення до власної регулярної армії, надія на те, що у «крайньому випадку» народ сам збереться в «народну міліцію», характеризували тогочасні військово-політичні погляди