Аналітична історія України - Олександр Боргардт

В июне 1940 г. народы Прибалтийских государств – Литвы, Латвии и Эстонии – свергли профашистские режимы и вскоре восстановили Советскую власть.

С огромным подъемом и братским радушием встретили жители столицы Советского Союза представителей Государственной Думы Эстонии, народных сеймов Латвии и Литвы, которые прибыли в Москву и, выражая волю своих народов, обратились с просьбой к верховным органам Советской власти о принятии их стран в состав СССР. В начале августа 1940 г. седьмая сессия Верховного Совета СССР приняла законы о вступлении Литвы, Латвии и Эстонии в состав СССР. Началась новая эпоха в истории прибалтийских трудящихся – эпоха их развития и жизни в братской семье советских народов.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 345)

Ну, а як же з обіцянками Народного комісара в іноземних справах, крицевими словами крицевого більшовика, члена Політбюро ЦК ВКП (б) і другої особи після Сталіна: «Естонія збереже незалежність… Ми ніколи не торкатимося і всяке таке інше…». А ніяк. Бо, що там і питати з патологічних брехунів, брехня яких, немов ота криця…

* * *

Крім новозахопленоі Прибалтики Союз повернув собі Західну Білорусь та Західну Україну, якими Москва свого часу розплатилася з Польщею за ганебну поразку у війні 1919–1920, коли Пілсудський, Ридз та Петлюра спільно наклали по шиї Сталіну, Будєнному та Тухачєвському. Повернув на півдні Буковину та Басарабію.

Наші малороси кажуть тепер – от, ми тепер і маємо єдину та соборну Україну. Що ж, ззовні це й дійсно так, але розумування – не до справи. Бо, не про Україну піклувалася Москва, окупуючи Галичину та Буковину, турбувалася про свою загарбницьку імперію, до «русскіх зємєль» – «прісоєдіняла русскіє зємлі», і нічого більше. Та й відправила значну частину їх людей – просто до Сибіру.

Москва гучно відсвяткувала восени 1939 спільним військовим парадом у Бресті перемогу союзників над Польщею, друзі поруч: тут колонна есесівців, а тут колона чонівців, – як же зворушливо!

Німеччина внаслідок пакту отримала доступ до стратегічних ресурсів СССР та зуміла, за неповні два роки, нахом’якувати продовольства та пального на всю наступну «Вєлікую Отєчєствєнную». Та – не тільки. Приязнь була насправді сердешною та не обмежувалася обміном конче необхідним. Десь восени 1940, на спільному тепер кордоні у Бресті, відбулася ще одна урочиста церемонія: з рук НКВД до рук гестапо був переданий ешелон зеків (кажуть, що не останній). То були політичні емігранти – комуністи з Австрії та Німеччини, значною мірою – жиди; тобто у Гітлера – приречені. Не щось таке важливе, на кшталт Піка або Гротеволя, а так – різна політична дрібнота, яка так і не знайшла належного місця в подальших політичних планах Москви та її Комінтерну. Вони вже, переважно – з 1937, поневірялися по совєцьких таборах ҐУЛАҐу та тепер мали змогу порівняти їх з гітлерівськими. Кілька десятків з них – вижили. Кілька – написали про це книги. Порівняння – загалом, – не на користь «отєчєства всєх трудящіхся».

Цікаво, що дехто з них був «звільнений» 1945 совєтами. Але декого з них відправили знову до совєцьких таборів, бо вони – бачите, хоч і були передані гестапо, але не відсиділи ще всього призначеного їм.

* * *

Війна 22 червня 1941, яку зтиха планували обидва учасники пакту, – на час перекреслила це плідне співробітництво німецького націонал-соціалізму та російського лєнінізму, – проти свободи та демократії в усьому світі, але – не зовсім, але – не остаточно.

Совєти розстріляли в Катині та Старобєльску більше 20 тисяч польських офіцерів, але в окупованій німцями Польщі на них так само полювало німецьке гестапо.

Національну інтелігенцію в Україні та Білорусі з усіх сил викорінювала Москва, але чимало її понищило й гестапо, продовжуючи підчас німецької окупації брудну роботу НКВД. Бо, хтось забезпечував тоді гестапо анонімними доносами, згідно з якими комуністом і жидом був мало не кожний українець. А, ще більше придалася німецька окупація тоді, коли її знову змінила окупація російська. Тепер на кожному українцеві тяжило тавро – «бил в оккупаціі». А, раз так, – що робив? – та «почєму вижіл», як ти совєцька людина? Та, чи не звідси, бува, з отого «бил в оккупаціі», – виріс божевільний план двох божевільних, Сталіна й Жукова, вислати всю Україну до Сибіру? – та, не дав Бог свиням роги… Але, для багатьох ця стаття дискримінації – «бил в оккупаціі», – отруїла все наступне життя.

Так, чи не саме заради цього, усіх отих російських вигод, вони були так легко віддані на потраву німцям: Україна та Білорусь? Шкода, але все указує саме на це. Пригадайте хоча би знову спогади Н. С. Хрущева: як він із Києва дзвонив Сталіну прохаючи зброї та боєприпасів, та – марно. Бо той цинічно «порадив» йому налагодити на місці виробництво залізних списів та ними й відбиватися від німецьких танків.

Важко не помітити цього взрушуючого співробітництва й підчас самої війни. Пригадайте, як частини «Ваффен СС» винищували польских повстанців у Варшаві (серпень–вересень 1944), а совєцькі війська стояли в якомусь кілометрі, на східному березі Вісли (!), та не зробили по німцях жодного пострілу. До чого ж хвилююча погодженість дій! – геноцидник геноцидника – завжди зрозуміє.

Коли по війні було створено маріонеткову Німецьку Демократичну республіку (НДР) – «пєрвоє соціалістічєскоє государство на нємєцкой зємлє», виявилося, що комуністів на керівні посади – рішуче не вистачає. Бо, їх нищили рівномірно, як Гітлер так Сталін. Отут і прийшлося пожалкувати за тими ешелонами, які були свого часу, 1940, – подаровані гестапо. Але, все якось обійшлося. На допомогу прийшла армія колишніх дрібних функціонерів і бонз гітлерівської НСДАП, яких довелося, всього тільки, поперекидати в інші місцевості, поспіхом прийнявши до Компартії. З таких, переважно, складалася й перша Народна Палата НДР. Так гангстери відмивають свої брудні гроші.

* * *

Загального характеру коренів пакту Молотова-Ріббентропа 1939, слід пошукувати у післяверсальському перекраянні Європи, щодо Німеччини, а також у незалежності Польщі та гучному провалі великого совєцького походу на захід 1919–1920, що покінчився погромом на Віслі. Постраждалим, як у Німеччині так у Росіі, – залишалося знайти одне одного.

Чи не першим у Німеччині, хто належно оцінив майбутнього союзника, був творець райхсверу, генерал Ганс фон Сект (1866–1936). Він писав ще 11.09.1922, що:

Існування Польщі є нетерпиме, несумісне з виживанням Німеччини. Вона мусить зникнути, через свою власну слабкість та