Сила волі - Келлі Макгонігал

Ідея: коли ми починаємо вимірювати наші моральні чесноти за допомогою випробувань, які довелося пройти нашій силі волі, добрі вчинки дають нам дозвіл на погані. Щоб посилити самоконтроль, забудьте про свої добрі справи та зосередьтеся на цінностях та цілях.

Під мікроскопом

• Чесноти й вади. Ви хвалите себе після кожного успішного випробування сили волі, а потім дозволяєте собі трохи побути «поганими»?

• Чи обіцяєте ви собі, що завтра станете кращими? Чи переконуєте ви себе, що завтра спокутуватимете сьогоднішню слабкість? Якщо так, то чи справді дотримуєте свого слова?

• Ефект німба. Чи виправдовуєте ви свої «грішки» хорошими вчинками (наприклад, економите завдяки знижкам, споживаєте знежирені продукти, дбаєте про довкілля)?

• Ким ви себе вважаєте? Подумайте про свою основну мету і проаналізуйте, яка частина вашої особистості почувається «справжньою» — та, що хоче досягти мети, чи та, яку потрібно контролювати?

Експерименти із силою волі

• Щоб анулювати свій дозвіл, згадайте про причину. Наступного разу, коли захочете виправдати свою слабкість хорошим вчинком у минулому, зупиніться та подумайте, чому саме ви були «хорошими», а не про те, чому ви заслуговуєте на винагороду.

• Завтра буде те саме, що й сьогодні. Згадайте про свою голов­ну мету і спробуйте поступово змінити варіабельність своєї поведінки. 

Розділ 5. Великий обман мозку: чому бажання здається нам щастям

У 1953 році Джеймз Олдз та Пітер Мілнер, двоє молодих учених з Університету Макґілла в Монреалі, проводили досліди над бідолашними щурами. Вони імплантували електрод глибоко в щурячий мозок, щоб надсилати туди розряди. Науковці намагалися активувати ділянку в мозку, де, на думку інших учених, у щурів формується реакція страху. За попередніми звітами, лабораторні щури так зненавиділи ці розряди, що намагалися уникати всього, що було пов’язане з моментом стимуляції мозку. Натомість щури Олдза та Мілнера добровільно поверталися в куточок у клітці, де їх било струмом. Здавалося, їм це подобалося[111].

Здивовані несподіваною поведінкою щура, дослідники вирішили випробувати гіпотезу, згідно з якою щур хотів отримати електричний розряд. Щоразу, коли щур просувався трохи праворуч від свого кутка, його винагороджували незначним розрядом. Тваринка швидко збагнула зв’язок і вже через кілька хвилин бігала по всій клітці. Олдз та Мілнер виявили, що щур рухався в будь-якому напрямку, щоб тільки отримати розряд. Невдовзі дослідники вже могли керувати щуром, наче джойстиком[112].

Отже, інші вчені помилялися щодо ефекту стимулювання цієї ділянки середнього мозку щура? Чи щур Олдза й Мілнера просто виявився мазохістом?

Насправді ж через свою незграбність учені, коли вводили електроди, просто зачепили ще не досліджену ділянку мозку. Олдз за фахом був не нейробіологом, а соціальним психологом, тож йому дещо бракувало навичок лабораторних випробувань. Він просто неправильно імплантував електрод. Завдяки своїй помилці вчені виявили ділянку мозку, що під час стимуляції викликала відчуття неймовірної насолоди. А як ще пояснити те, що щур був готовий на все, щоб отримати розряд? Олдз та Мілнер назвали своє відкриття центром задоволення в мозку.

Однак вчені ще не розуміли всієї важливості свого відкриття. Щур відчував не насолоду — він відчував бажання. Але це відкриття стало неабияким кроком до розуміння бажання, спокуси та залежності. Уважніше до нього придивившись, ми побачимо, що не завжди потрібно сліпо довіряти своєму мозку в питаннях щастя. Ми дослідимо, як знавці нейромаркетингу використовують цю нову науку, щоб маніпулювати нашим мозком та викликати бажання, і спробуємо зрозуміти, як ми можемо їм опиратися.

Обіцяна винагорода

Щойно Олдз та Мілнер відкрили центр задоволення в мозку щура, то одразу ж поставили собі за мету продемонструвати, яку саме ейфорію викликало стимулювання цієї ділянки мозку. Спершу вони добу не давали пацюку їсти, а потім посадили його посередині короткого тунелю, на обох виходах з якого був корм. За звичайних обставин щур одразу побіг би до одного з виходів та схопив би смаколик. Але якщо перед цим йому давали розряд, він завмирав та не рушив із місця. Щур волів зачекати на ще один можливий розряд, аніж бігти по корм.

Науковці також дослідили, чи захоче щур самотужки отримати розряд, коли матиме таку можливість. Вони встановили важіль, натискання на який стимулювало електричний розряд у центр насолоди. Щойно щур зрозумів призначення важеля, то почав натискати на нього що п’ять секунд. Тварини, яким надали вільний доступ до самостійної стимуляції, не демонстрували жодних ознак насичення та продовжували натискати на важіль, аж доки не валилися з ніг від виснаження. Заради стимуляції мозку пацюки навіть були готові на самокатування. Олдз встановив важелі самостимуляції з протилежних боків клітки, розстеливши між ними сітку під напругою, та налагодив їх таким чином, що щур за один раз міг отримати лише один розряд від кожного важеля. Пацюки бігали від одного важеля до другого, травмуючи лапи, аж доки фізично більше не могли продовжувати. Олдз ще дужче переконався, що єдина причина такої поведінки щурів — отримання насолоди.

Невдовзі після цього психіатрам здалося, що цей милий експеримент можна повторити й на людях.[17] Роберт Гіт з Тулейнського університету ввів електроди в мозок пацієнтів та дав їм важіль для самостійної стимуляції нещодавно відкритого центру насолоди. Пацієнти Гіта робили приблизно те саме, що й щури Олдза та Мілнера. Отримавши дозвіл самостійно стимулювати себе скільки завгодно разів, пацієнти робили це в середньому сорок разів на хвилину. Коли піддослідним (які були голодні) приносили тацю з їжею, вони відмовлялися переривати експеримент, щоб перекусити. Один пацієнт щосили запротестував, коли дослідник спробував завершити експеримент та від’єднати електроди. Інший учасник після того, як пристрій уже було вимкнено, ще понад двісті разів тиснув на кнопку, аж доки дослідник не змусив його зупинитися.[18] Якимось чином ці результати переконали Гіта, що самостимуляція мозку — це прийнятна терапевтична методика для лікування низки психічних розладів (пацієнтам же сподобалось!), і він вирішив, що доцільно було б залишити електроди в мозку пацієнтів і дати їм невеличкі мобільні стимулятори, які вони носили б на поясі та могли використовувати, коли їм заманеться[113].

Варта уваги передісторія цього дослідження. Панівною науковою парадигмою тих часів був біхевіоризм. Біхевіористи стверджували, що єдиний показник, вартий того, щоб його вивчати, — як у тварин, так і в людей — це поведінка. Думки? Почуття? Марнування часу. Якщо об’єктивний спостерігач не може чогось побачити, отже це не наука і значення не має. Саме тому ранні звіти Гіта не містять жодних докладних описів того, що