Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Чи не найбільш зловісною фігурою був такий собі ґазетний пройдисвіт Волтер Дюранті, який так був пригрівся у Москві, що побирав особисті інтерв’ю у самого «тов. Сталіна І. В.» У серпні 1933, коли голодомор був саме на підйомі, він відписував додому, ніби: «будь-які повідомлення про голод у Росії – це перебільшення або злісна пропаґанда»; та підтверджував це у листопаді: «нема жодного голоду чи смертей від голоду». Зауважимо, що він – на відміну від інших – мав свободу пересування, міг відвідувати та відвідував арени голодомору. За «безсторонні та змістовні репортажі з Росії» – він був нагороджений премією Пулітцера. Що він був цинічним і свідомим совєцьким брехуном, свідчать його приватні бесіди, де він оцінював кількість убитих голодом людей від 7 млн. до 10 млн., загалом. Що ж, кому й знати, як не йому… Він був справжнім сином свого часу. Часу не тільки неймовірних злочинів (при повній безкарності, зрозуміло), але й часу так само неймовірної, потворної брехні.

На честь установлення дипломатичних відносин Сполучених Штатів із найбільш кривавим режимом світової історії, був даний урочистий банкет у нью-йоркському готелі «Валдорф-Асторія». Там зачитали лист причетних до цього імен. Всім їм чемно аплодували, поки не згадали ґазетну повію – Волтера Дюранті, – спалахнула загальна бурхлива овація. Що ж тут сказати? – кожна купа людського сміття повинна мати своїх героів… Як слушно писав колись великий російський сатирик, М. Є. Салтиков-Щєдрін:

«Взгляни на первую лужу – и в ней найдешь гада, который иройством своим всех прочих гадов превосходит и затемняет.»

Золоті слова…

Втім, не слід надавати аж так великого значення премії Пулітцера. Вона носить ім’я мадярського жида Йожефа Пулітцера (1847–1921), який вважається засновником у США так званої «жовтої преси». Що це таке, наш читач може уявити, розкривши мало не будь-яку російськомовну ґазетку, що заполонили нас по 1991 році. Це, коротко: нижчий можливий рівень журналістики, популяризація всілякого шарлатанства, дешеві сенсації – переважно кримінального характеру. Апеляція не до розуму читача, а до його почуттів, як правило – нижчих.

Вперше премія Пулітцера була присуджена 1917, але хутко скомпрометувала себе в очах справжніх письменників або журналістів. Зокрема, відмовився від неї Сінклер Льюіс (1885–1951, Нобель 1930), коли отримав її за роман «Арровсміт» 1926. Він закинув тоді її комітету численні присуди премії за відверту халтуру та шкідливий вплив на американську журналістику та літературу. Отже, безумовно, своєрідною вершиною, символом цієї жовтої антидіяльності, – і став саме стой Волтер Дюранті, лицемірний покидьок.

Однодухою з ним була й відома у світі сталінська літературна повія, Бернард Шов (лауреат Нобеля 1924), із його безсмертним: «Голод в Росіі – да мєня угощалі там такой ікрой, какой ні найдєтє у Рітца!»

Були й такі собі соціалісти – теж британські, подружжя Сідней та Беатріс Вебби, засновники так званого «Фабіанського товариства». Люди й досі схильні вважати їх такими собі тихими соціалістичними Божими кульбабками, та вони й дійсно не висувались, хоч Сідней і встиг під старість побувати міністром в якомусь із лейбористських урядів 1924. От їх і вважали тихонями, інтеліґентами, на відміну від понад діяльних кривавих гієн соціалізму; на зразок сучасних їм Лєніна, Сталіна або Троцкого, або пізніших Ґевари та Пол Пота. Цим обом соціалістичним ницотам, щоправда, не пощастило стратити когось особисто, але щодо брудної писанини…

Ці Божі кульбабки від соціалізму полишили по собі розлеглу графоманію, під назвою: «Совєцький комунізм: нова цивілізація» (Лондон, 1937), оприлюднену саме в рік «Великого Полювання».

Відразу віддамо їм належне. Ця двійка комуністичних пророків від фабіанства – цілком виправдовує всі людожерські заходи Сталіна та його режиму щодо селянства. Вони повністю виправдовують:

1. Сталінську колективізацію, з усіма її численними ексцессами та згубними наслідками.

2. Повністю виправдовують «розкуркулення», бо – як пишуть вони: «радянський уряд навряд чи міг зробити інакше».

3. Категорично заперечують наявність будь-якого голоду (не кажучи про те, що було, – навмисний голодомор). Спираючись при цьому на уже відомого нам американського брехуна і пройдисвіта, пулітцерівського лауреата Волтера Дюранті.

Щодо цього, то знову ж, неможливо не навести опінію бездоганно чесної людини, з іншого покоління:

Ентузіазм цих дослідників виглядає дещо неприємним, коли вони, наприклад, пишуть, що масове розкуркулення планувалося заздалегідь, і коментують це так: «Якою сильною мусила бути віра і рішучою воля людей, котрі в інтересах того, що здавалося їм загальним благом, могли прийняти таке важливе рішення». Слова, які міг би прикласти кожен, хто бажав би це зробити, до Гітлера з його «остаточною розв’язкою» єврєйського питання.

(Р. Конквест, Жнива скорботи, Київ, 1993, с. 348)

Як бачимо, автор слушно, хоча й мимо волі, приходить до рівнобіжних поміж двох тоталітаризмів-близнюків, забрехувально-ученого німецького та хамського московського, совєцького.

Щодо голодомору як такого, не помічуваного британськими попихачами Сталіна, то теж не завадить навести відповідне посилання з Конквеста:

Але, мабуть, вершиною «наукового аналізу» подій стала авторська характеристика сталінського вичавлювання хліба з України як «кампанії, яка за сміливістю задуму та енергійністю виконання, а також за масштабністю операцій виглядає безпрецедентною для правління будь-якого уряду в мирні часи».

(теж там, с. 349)

Найгіршою рекомендацією для британського (а разом – і для всього західного) соціалізму, напевно, – є та буде те, що його «розвитком» займалося подібне інтелектуальне сміття. Не кажучи вже про те, що втіленням його у життя на сході – займалися самі кримінальці злочинці. Чи ж може після цього бути в чомусь такому – хоч єдина крихта здорового глузду? – подумайте самі…

* * *

Побував на той час у Росії (удруге) й Герберт Веллс (1866–1946), всесвітньо відомий англійський письменник, часом – фантаст. Той самий, що правив нам про антигравітацію, подорожі в часі та невидимих, одне слово, про все те, що було та є сутою нісенитницею з пункту зору науки. Він уже побачився 1920 з Лєніним, отим самим, від «тюрьми і расстрєла», охрестивши його «кремлівським мрійником», та засвідчив, ніби:

Лише абсолютно спотворюючи міжнародне становище і штовхаючи людей на помилкові політичні дії, можна твердити, ніби ті жахливі бідування, які має на сьогодні Росія, – є, скільки-небудь серйозно наслідком діяльності комуністів.

Яка глибока думка! Та як пасує, зверніть на це увагу, до тодішньої, а особливо наступної дійсності!

Тепер, 23.07.1934, Веллса прийняв у Кремлі наступник Лєніна – Сталін. Якщо ви гадаєте, що світової слави письменник-гуманіст дорікав московському людожерові за знищені мільйони людей, – ви помиляєтесь. Єдиним наслідком бесіди стало те, що на Веллса навалився в