Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Ні марксисти, ні інші соціалісти, ні перед, ні потім, – не розумілися на дуже простих, очевидних речах. Спотворювали співвідношення між людськими потребами. Бо все починалося з суспільства вільних виробників, де кожен забезпечує себе сам харчами та всім іншим. Потім, коли один в стані прогодувати кількох – починаються ринкові відносини. Людина, що живе у суспільстві та має помешкання, побудоване робітниками, набуває його – як правило, раз на життя. Так само не часто набуває меблі, випродуковані – знову ж, – робітниками. Але от їсти – вона мусить щодня, а людина, що продукує ту їжу на всіх, – зветься селянином. От він, цей клас – селянство, і є ключовим класом будь-якого суспільства, годує себе та інших. А без їжі ніхто довго не протягне: ні аристократ, ні чиновник, ні піп; ні отой самий – улюбленець марксистів – «рабочій або ж пролетарій».
Однак, принаймні, досі, усі оті «прєобразоватєлі общєства» – нехтували селянством; або й ще гірше – оббирали та експлуатували його, скільки сил вистачало. А як вони не бажали годувати за так оте ротате неробне люмпенство – «рабочіх», – відбирали все озброєною силою. Занепаду цього класу, який в нормальному суспільстві мав би бути привілейованим, сприяла й інтенсифікація сільського виробництва: один селянин міг прогодувати десятки людей, а десятки з одним – завжди упораються. Чи він, селянин, когось експлуатує, існуючи? – далебі. Бо з ресурсів, глянемо правді в очі, йому потрібна лише власна праця та енерґія сонця, яка все одно падає на землю. Споводуючи – їй байдуже, – хоч розріст бур’янів, а хоч і вистигання урожаю.
Європейська історична наука, засліплена виблисками Риму, бачила і бачить історію в кривому люстрі своїх власних упереджень. Відблиском того самого римського імперіалізму, якого сама від нього наслідувала.
Цей смертний гріх європейської історії добре підмітив свого часу проникливий Альберт Швейцер (1875–1965), лікар і філософ. Він писав з цього приводу:
На очах у нашої історіографічної вченості з’являється надумана історія для народного вжитку, де діловито обґрунтовуються національні і релігійні упередження. Наші шкільні підручники з історії – то розсадники історичної брехні.
(А. Швейцер, Культура и этика, Москва. 1973, с. 58)
Тому не слід дивуватися її, цієі «історіографічної вченості» своєрідним схильностям, або навпаки – неприйняттям.
А тому й першоджерело демократії вбачають саме й тільки у рабовласницькій Елладі, де демократія вільних була лише карикатурою справжньої демократії скитів, яка не знала рабів. Не дарма ж і грецький поет Харілаос писав про скитів – «Кочовиків є діти вони, справедливіших серед людей». І дійсно, демократія для частини людей – то логічний нонсенс, бо постулат рівності людей – то й є основа демократії.
Зразки ще тієї, старої демократії ми могли бачити востаннє в далекій Ісландїї, там біженці зі Скандинавії, де християнська церква щедро наділяла владою від Бога того, хто їй більше заплатив, – мали мужність відтворити і відновити демократію у потворному світі середньовічного християнства.
Але, все це було якось проіґноровано, а тому хибний зразок демократії рабовласників з Еллади призвів і до хибного шляху всієї європейської демократії. Першою демократичною країною на заході слушно вважають США, але… Це ж, від самого її початку, від Декларації Прав, – була демократія для білих, де практиковане без меж рабство для чорних та ґеноцид для червоношкірих. Тобто, якесь протиприродне схрещення імперіалізму з демократією, щось на кшталт алтайського грифона.
Отже, всі пошуки справжньої демократії у XX ст. приводять нас тільки й єдино, – все до тієї ж маленької Ісландії, чверті мільйона людей, які нічого у світі вирішувати не можуть.
На експропріацїї та на експлуатації цього ключового класу суспільства й були побудовані усі оті дурацькі прожекти «свєтлого будущєго»; що «воєнниє посєлєнія» Аракчєєва, що «колхози» Сталіна. Селян здавна порабили у Росії, знову – удруге, порабили у СССР. Не дивно, що цей останній і став усього тільки Третьою російською імперією. А, отже, з цього пункту зору «счастлівоє будущєє» було найбільш реакційним соціальним устроєм, яких тільки пережив багатостраждальний світ.
* * *
А тим часом, скориставшись підчас Лєнінського НЕПу тим галасом, якого з його приводу підняли троцкісти – «лєвая оппозіція», Сталін почав, не кваплячись але впевнено, потрохи ліквідовувати цих неспокійних конкурентів. Використовуючи підтримку, яку зумів собі забезпечити на вирішальному ХІV партз’їзді 1925, – починає методично звільнювати прибічників Троцкого з посад, засилаючи, часом, і до «мєст нє столь отдалєнних». Біограф Л. Троцкого з цього приводу пише:
Ще перед закінченням 1927 року Сталін почав депортацію опозиціонерів. Але нещадний майстер наступних кривавих чисток на той час ще дуже турбувався про своє алібі та створення пристойної зовнішньої картини. Він прагнув уникнути скандалу відкритими й насильницькими висилками і тому обставляв вигнання своїх ворогів так, що воно виглядало як добровольний від’їзд.
(Исаак Дойчер, Троцкий в изгнании, Москва, 1991, с. 5)
Так прийшлося збирати манатки десь в середині січня 1928 і «вождю оппозіціі» – Троцкому; його відправили до Алма Ати. Там він не бідував, та навіть їздив на багатоденні полювання. Не забував і своїх. За рік відправив кілька сотень листів, кілька сотень телеґрам до однодумців, у різні задуп’я СССР.
Тим часом починає змінюватися й політика Сталіна, – іде наступ на «кулака»: «Кулак поднімаєт голову!» Відкривається сталінський похід проти найбільш працелюбної, а значить і найбільш заможної частини селянства; черга інших прийде потім. У троцькістів ця зміна курсу стає сенсацією та пломенем надії, одночасно: тепер вони стануть потрібні, тепер їх запросять назад – разом бити куркуля. Як пише той самий автор:
Що робити опозиції? Ми зобов’язані, відповідав Троцкій, надати критичну підтримку «лівому курсові» Сталіна.
(теж там, с. 20)
Отже, створилася двозначна та дражлива ситуація, – «лєвая оппозиція» тупцює від нетерплячки, рветься «біть классового врага», а Сталін… вичікує та робить вигляд, наче жодної там опозиції взагалі не існує. Вони йому не потрібні; було би кого «біть», а кому – в Росії завжди
