Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Наприкінці «Постановлєніє» передписує «облісполкомам» орґанізувати негайно «сбор с колхозников и единоличников молока, яиц, мяса для питания детей». Тобто, під приводом «дєтской бєспрізорності» – ще більше обідрати помираючих від голоду людей. Отже, божевілля – божевіллям, а воно має свою логіку, що би там не було.

Отже, як божевілля, то божевілля до кінця злочинне, наскрізь кримінальне.

Цей останній пункт «Постановлєнія» дає підстави господіну М. Погрєбінському підкреслити ще раз, що так само, як «вождя» «любіла Україна», – так він сам дуже любив дітей. Але, таке є радше банал, бо й так очевидне: хто ж із цих більшовицьких людожерів не любив дітей? – всі любили, як один. Хто ж насмілиться сказати, що Лєнін не любив дітей? – або не любив «велікій Сталін?»…

Попереднє, щодо С. Косіора, ми навели як зразок офіційного ставлення «вождів» більшовицької партії та їх підлеглих, шерегових партійців (бо, заперечень з їх боку ми не чули), – до Українського Голокосту, створеного їх руками.

Але, ота спроба опертися в період «пєрєстройкі і гласності» на подібну постать історії, – дозволяє зробити й далеко ідучі висновки. В чому ми, як звичайно, – не забаримося. А саме – нема й не було ніколи, ні поганих, ні добрих більшовиків, марно їх розділяти. Не можна полишитись порядною людиною – служачи злочинному, кримінальному режимові. Бо, ви ж бачили, кого нам підсовують, як невинну жертву «нєобоснованних рєпрєссій Сталіна». Адже робити жертву укравши попередньо матеріали «дєла» (бо не ми ж, безпартійні, це зробили) ката мільйонів, якого за щось там придушив кат сотен мільйонів, – це так само аморально, як і вся їх інша діяльність.

А тому всім їм – одне природне місце, – на великій шибениці історії; і – ніде більше.

А той, головний, що так уміло перевалював відповідальність на отих двох – «Пата і Паташона», «наш Лазарь Моісєєвіч», дожив мало не до ста років, у тиші та спокої. Так, де ж вона була тут, ота прислівна справедливість?…

* * *

Розважимося дещо, та звернімося до нашіх часів – сучасності, або: «найгіршого часу, з тих що ми знаємо», за визначенням когось із великих гумористів минулого. Як воно там справа з отим Косіором, одним із далеко не вторинних організаторів Українського Голокосту.

Про цікаву історію щодо нього повідомила нас ґазета «Вечірній Київ» (№ 172, 17.10.2000), написавши, що: «Сесія Київради відмінила своє рішення про перейменування вулиці Косіора на Чорновола», (якого на той час уже встигли прибрати). Пояснивши, що підчас опитування, проти були мешканці вулиці та «представники розміщених там організацій». Чудовий приклад спритного й майстерного використання силами минулого новітньої «демократії». Зрозуміло, в інтересах збереження та продовження того ж минулого, визнаного злочинним у всьому цивілізованому світі. Втім, що за пам’ять стала! – убийте, а не можу пригадати як опитували мешканців тоді, перед тим як назвати вулицю іменем Косіора (або Постишєва). Однак, у № 177 (26.10.2000) ґазети було й спростування (чи не спростування?). Мовляв, такого питання на Київраді взагалі не розглядалося, а вулиця Чорновола в Києві все одно буде. От такі маємо дещо дивні справи.

Що ж, «вибір народу» (був він чи не був?) слід завжди поважати. Пошкодуємо лише, що ті добрі люди, з їх як же багатим совєцьким минулим, так і не засвоїли ідей свого ж Маркса, який учив, що все є взаємопов’язане. А тому так і не збагнули простої речі, що ні справедливість, ні добробут вулицями косіорів (та постишєвих) не ходять; а от на вулицю Чорновола то могли би ще колись нишком – тишком і завітати.

* * *

Але, повернемося до сучасності. Як же був сприйнятий свого часу Український Голокост? – тоді, коли відбувався, й потім? Бо, за коротким, але вражаючим визначенням Роберта Конквеста, – стан України по ньому – був не з кращих:

Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено.

(Р. Конквест, Жнива скорботи, Київ, 1993, с. 304)

Але, все це було XX століття, а до «доби атому» або «космічної» полишалося усього якісь пару десятків років, та Україна не була одинокою у світі: не Середньовіччя. От і виникає понад цікаве питання: а, як же обійшовся з отим фактом – з тим добрим десятком мільйонів геть виморених голодом українців та казахів, – наш постійний заступник, так званий «цивілізований світ»? Чи він був припинив геноцид, що творився у нього на очах? – чи хоча би – як мінімум – осудив його? Або, може навіть і не помітив? Зауважимо відразу, що уміло орґанізована французьким «правосуддям» вкупі з ҐПУ попередня афера з «процесом Шварцбарта», – ніяк не настроює оптимістично, саме щодо цього. Втім – подивимось.

Це питання теж висвітлює дещо Роберт Конквест, та обмежимося тут його спостереженнями.

Зазначимо, насамперед, що серед зарубіжних засобів масової інформації правдиві звіти про події друкували, з різних вірогідних джерел, – наступні ґазети: «Манчестер Ґардіен» і «Дейлі Телеґраф» (Англія), «Матен» і «Фіґаро» (Франція); або «Нойе Цюріхер цайтунґ» чи «Ґазетт де Лозанн» (Швайцарія). У Сполучених Штатах то були «Крісчен Сайенс Монітор» та «Нью Йорк Ґеральд Трибюн». Як бачимо, все це провідні ґазети світу, отже – браку інформації не було. Як слушне підсумовує Конквест:

Отож, наявної інформації вистачало, щоб відкинути будь-які сумніви, і ця інформація була у повному розпорядженні західної громадськості.

(теж там, с. 341)

І – далі:

Отже, так чи інакше, але правда була доступна і відома Заходові. І завдання радянського уряду полягало на тому, щоб знищити, спотворити або замаскувати цю правду.

(теж там, с. 342)

Однак… чому ж проігнорували? – чому ж, принаймні, не затаврували, не осудили? А оті США – оплот демократії, що сімнадцять років (!), довше від усіх, не визнавали більшовиків, – негайно заповажали їх: дипломатично визнали відразу по голодоморі. Нагадаємо, що голодомор надобре розгулявся з березнем 1933, а дипломатичне визнання датується 16.11.1933. В чому ж справа?

Цитований автор вважає, що справа у брехні Сталіна, яка потоком лилася з Москви, та у брехні західних же діячів, червоних як рожевих, які слухняно солідарізувалися зі Сталіним. А як на тому заході й тоді царювала ринкова економіка, де дурно тільки пташки співають, то ми й дозволимо собі піти дещо далі Конквеста, який обходить це делікатне питання. В тому сенсі, що