Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Із новітніх досліджень найбільш змістовною та цікавою полишається збірка, видана 1988 у США та Канаді, названа «Міністерство закордонних справ і голод. Британські документи про Україну і великий голод 1932–1933 рр.» Упорядники, – М. Царинник, Л. Лицюк і Б. Кордан. Однак, вони не були просто й тільки упорядниками, а й провели силу обчислень, оцінюючи відсоток вимерлих селян, який вони, втім, подають лише для жінок працездатного віку. А це означає, що всі подані цифри є мінімальні; бо чоловіки, а поготів – діти, є вразливіші від жінок на хвороби й нестатки.
Далі вони подають мапу України з даними, за сучасним адміністративним поділом, для окремих її областей. Та – за період 1929–1933, тобто підраховують (беручи за вихідні – дані перепису 1929, досить вірогідного) збитки від колективізації («раскулачіванія») та голодомору разом. Висновки – вражаючі. За ними населення областей: Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Луганської, Харківської, та Черкаської, населення Краснодарського краю та Кубані, – поменшало на 25 % і більше. Миколаївської, Полтавської, Херсонської, Криму і Ставропольського краю, – на 20–24,9 %. Донецької, Житомирської, Одеської та Сумської, – на 15–19,9 %. Вінницької та Чернігівської, – на 13–14,9 %. Мало постраждали Хмельницька область та Молдова, на що є доволі переконливе пояснення. Адже, вони межували зі Західною Україною (тоді – Польща) та Румунією; з них люди могли почати рятуватися за кордон та привернути в цих країнах увагу до московського голоду: московський розбійник і тут, добре все підрахував та зважив.
Бовкано свого часу щось і про якісь несприятливі погодні умови, – неврожай, стихія. Тут можу додати від себе, що працюючи інженером-синоптиком Гідрометслужби 1942–1944, продивлявся архіви (мапи погоди, підсумкові дані тощо) за 1932–1933: роки були, з агрономічної точки зору – абсолютно шерегові. Ні загрози вимерзання озимих, ні браку опадів підчас вегетації, ні посух; роки – як роки. Отже, марно створювати леґенди й про якісь там стихійні лиха; не було їх. Єдино, чому не вродило, – для того, що не полишили зерна на посів: підмели геть усе, що тільки було.
Легка посуха, із відповідними наслідками, була у 1921, але, якби більшовики не грабували дощенту, – голоду би й тоді не було.
* * *
А тепер – звернемося до картинки побутового плану; так, деякі враження з того часу, відкриті для кожного, – Київ 1933. Для багатьох селян саме він став фіналом трагедії. Сам він якось тримався на більшовицькій «карточной сістємє» – пам’ятаєте незабутнього Ільіча: «нашє оружіє – хлєбная карточка»? Але, до Києва приходили, в останній надії голодні з усієі області, та знесилені валялися вокзалами та вулицями міста. Було їх на той час не менше, а певно – й більше, ніж завжди п’яних кацапів по вулицях Москви. Їх ніхто й не думав рятувати, або надавати їм допомоги, – брати до лікарень; спокійно давали померти там, де лежав. Єдино, спеціальна городська служба їздила звичайними селянськими підводами та підбирала померлих. Коли набиралася повна підвода мертвих (їх, звичайно, роздягали, бо одежа могла приглянутися комусь зі служби) тільки зверху якось-такось прикритих рогожею, з-під якої стирчали схудлі до кісток руки або ноги, їх відвозили на ближче городське звалище. Одне з таких знаходилося за робітничою Деміївкою (згодом – Сталінка), наліво обіч дороги, що продовжувала Велику Китаївську вулицю. Там трупи звалювали та їхали за новими. Тим часом на звалищі «спєцкоманда» – кілька працівників, складали привезені трупи як штабелі: шар уздовж – шар поперек і так далі: десятка–півтора, та обливши мазутом – підпалювали. Вони горіли кепсько, здіймався важкий чорний дим. Одночасно на цьому звалищі, не так вже й великому, могло горіти більше десятка подібних кострищ. Працівники не полюбляли зівак: коли хтось проходив мимо та задивлявся на таку небачену картину, – відганяли.
Такою була остання (а для більшості, можливо, й перша) «забота о чєловєкє», яку являло своїм громадянам «рабочє-крєстьянскоє государство» – визнана у світі «родіна всєх трудящіхся». Тільки єдино за те, що вони мали необережність сторонитися «вєлікого і могучєго», разом із його брудними матюками…
Шкода тільки, що ніхто й ніде всього цього не знімав: варто би…
Про абсолютну попередню обміркованість та спланованість загально-українського голодомору московськими більшовиками, свідчать – як завжди, – незаперечні факти. Наведемо тут тільки два, й тих стане задосить.
По-перше, нагадаємо, що коли голод був уже в розпалі, по селах їздили бригади «коммуністов і комсомольцєв», людей міських, а значить переважно російських. Десь – тільки не в російській імперії, можна було подумати, що вони їздили допомагати голодуючим, – несли їм гуманітарну допомогу. Але ж ні. Вони були споряджені спеціальними металевими прутами – «щупамі», як вони це звали між собою. Їх завданням було досліджувати, чи десь не сховане таємно, закопане у землю, якесь зерно, з яким люди, попри «плани партіі і правітєльства» – могли би вижити. Знайдене, скільки б його там не було, хоч горстка, негайно поступало «в собствєнность государства» (отого – «рабочє-крєстьянского»), на рахунок «хлібозаготовок». Все зерно від тих «хлєбозаготовок» фізично не встигали вивозити, та воно горами під дощем гнило на залізничних станціях, але – його круглодобово стерегли озброєні вартові, що мали суворий наказ класти трупом будь-кого, хто до нього наблизився.
По-друге, маємо факт, може й красномовніший від першого. В околицях того ж Києва, про який писалося вище, було чимало сел, які потім теж потерпали від голоду. По них, восени 1932 ходили озброєні загони «комсомольцєв» та… вистрелювали домову живність: собак та котів. Дія, наче, завідомо безглузда, але… це ж більшовики, не забувайте. Причина? – якась «епідємія бєшєнства», яка загрожує всім. Автору особисто відомі такі облави у Корчуватому, Мишалівці та Хотові. Опитування людей, що пережили голодомор із інших областей України показали, що в той же час було те саме у Дніпропетровській області, Харківській області, на Запоріжжі, Чернігівщині та Полтавщині. А значить, було по всій Україні. Отже, виходить, що «епідемія сказу» загрожувала на той час усій Україні; першого та останнього разу в її історії.
Насправді, це робилося з одним очевидним наміром: запобігти тому, аби голодна людина змогла продовжити своє життя (а то й врятуватися від свого призначення), – з’ївши свого кота або собаку. Далекоглядна та передбачлива наволоч були оті кагановічі, косіори й постишеви, нічого не скажеш; разом зі своїми «коммуністамі і комсомольцамі».
Нагадаємо, на всякий випадок, що нащадки цієї потолочі, які від голоду не помирали, – й досі засмічують генофонд українського народу…
Та, врешті, чому ж не
