Іудаїзм і сіонізм - Трохим Корнійович Кічко
Про єднання сіоністів і багатьох служителів іудейської релігії з реакцією і фашизмом свідчать багато фактів. Так, у Польщі рабини закликали єврейське населення голосувати на виборах проти комуністів за фашиста Пілсудського. А єрусалимський рабин Аеріель Розен надіслав Пілсудському такого листа:
«З божою допомогою, в 21-й день місяця Таммуза 5685 року, країна Ізраїль. Хай гори Сіону принесуть мир і благословення маршалу Пілсудському, хай вічно світить його ім’я під сонцем. Хай збереже Вас благословення боже від комуністичного струменя, який затоплює весь світ і пронизує його грабунком. Хай збільшить бог число послідовників, порадників твоєї родини. Хай будуть посоромлені твої вороги і будуть розтоптані тобою»[129].
Підтримували рабини і останнього югославського короля. А фашистському дуче Муссоліні вони навіть піднесли в подарунок Тору точнісінько так, як у свій час рабини в Росії подарували Тору царю Миколі II.
У перші роки Радянської влади служителі бога Ягве всередині нашої країни вели пропаганду, спрямовану на зрив соціалістичного будівництва, підбурюючи віруючих євреїв жити не за радянськими законами, а за приписами Талмуда. В деяких містах рабини утворювали нелегальні єшіботи (іудейські духовні семінарії) і хедери (іудейські початкові школи для хлопчиків), які ставали розплідниками контрреволюційної сіоністської агентури. Єшібот, що був відкритий в 1929 році у місті Бердичеві, став одним з центрів сіонізму.
Щоправда, з перемогою соціалізму в СРСР ставлення більшості іудейського духовенства до Радянської влади змінилось, хоч окремі служителі іудаїзму і далі продовжують підспівувати ворогам трудящих євреїв — сіоністам. Деякі з них разом з сіоністами — представниками «Джойнта» («Джойнт дістріб'юшн коміті» — об’єднаний розподільчий комітет, створений у США в 1914 році в результаті об'єднання трьох сіоністських «благодійних» організацій після Великої Вітчизняної війни вели антирадянську агітацію, закликаючи разом з тим євреїв виїздити до Палестини з метою створення там буржуазно-націоналістичної держави «опору проти комунізму». Головною опорою «Джойнта» були і є крупні сіоністи — капіталісти.
Про антинародний характер «Джойнта» свідчить заява одного з керівників цієї організації — Генрі Моргентау-молодшого. Наприкінці 1948 року після чергової поїздки до Ізраїлю він заявив, що ця держава повинна стати «центром опору проти комунізму в басейні Середземного моря» і що «Ізраїль стане ворогом Рад»[130].
На початку 1950 року представники «Джойнта» брали участь в роботі «американської конференції по боротьбі проти комунізму», яка вітала одного з реакційних профспілкових лідерів США за його заяву: «В майбутній війні ми об’єднаємось з фашистами проти комуністів».
Інші факти свідчать, що єврейські буржуазні націоналісти — сіоністи під час другої світової війни тісно співробітничали з фашистами. Наприкінці 1953 року в Ізраїлі відбувся судовий процес над 72-річним емігрантом з Угорщини М. Грінвальдом. Цей процес переконливо підтвердив співробітництво сіоністів, зокрема згаданого вже Кастнера, з гестапо.
Лютим ворогом єврейського народу був старий лідер сіонізму Носсіг, який під час другої світової війни співробітничав з гестапо у Варшаві і якого самі трудящі євреї стратили тоді ж у варшавському гетто. Вже напередодні повного розгрому гітлерівської Німеччини, 21 квітня 1945 року, до Гімлера таємно прибув з Швеції уповноважений «Всесвітнього єврейського агентства» сіоніст Норберт Мазур. Гімлер просив його стати посередником у переговорах з західними державами[131].
Коли навесні 1960 року був схоплений один з найближчих підручних Гітлера і Гімлера по знищенню шести мільйонів євреїв есесівський оберштурмбанфюрер (підполковник) СС Карл Адольф Ейхман і окружний суд в Єрусалимі засудив його до страти, тодішній прем'єр-міністр Ізраїлю Бен-Гуріон в інтерв’ю кореспондентові кельнської газети «Дейче цейтунг», підводячи підсумки процесу над Ейхманом, заявив:
«Не такий-то вже і важливий вирок… Важливо інше — суд довів, що націстської Німеччини більше не існує… Ми ладні піти на тісне співробітництво з Західною Німеччиною»[132].
Коментуючи цю зухвалу заяву, орган Комуністичної партії Ізраїлю газета «Кол Гаам» («Голос народу») в передовій статті «На службі неофашистського мілітаризму» відмічала:
«Тепер, у розпалі боротьби за майбутнє Німеччини, між силами мілітаризму, з одного боку, та мирним соціалістичним табором — з другого, Бен-Гуріон беззастережно став на бік Аденауера — Глобке, заявивши, що націстської Німеччини більше не існує, а значить, немає небезпеки з боку гітлерівських генералів і немає потреби обмежувати зростаючу силу, мілітаристського Бонну. Тим самим Бен-Гуріон вчинив зрадництво по відношенню до справи миру і до єврейського народу»[133].
Надавши моральну і політичну підтримку Ізраїлю у 1956 році під час агресії в районі Суецького каналу, уряд ФРН з 1960 року пішов ще далі. Як свідчить німецький журнал «Штерн», Аденауер в одному з апартаментів нью-йоркського готелю «Уолдорф Асторія» уклав з Бен-Гуріоном таємну угоду про воєнну допомогу, взявши на себе обов’язок надати Ізраїлю військове спорядження на суму в 320 млн. марок. Після того преса повідомляла про нові таємні угоди такого роду.
Одержуючи від Західної Німеччини в 1952 році репарації (з суми 850 млн. доларів, що була встановлена для виплати протягом 12 років), ізраїльські правителі надали західнонімецькому капіталу свободу дій у їх країні, чим той не забарився скористатися, прибираючи до своїх рук одне за одним промислові підприємства, фірми, будівельні компанії в Ізраїлі, посилено проникаючи на Близький і Середній Схід, в африканські країни.
Крім широких економічних зв'язків, між ФРН та Ізраїлем давно вже налагоджено співробітництво і у