Велика історія України - Микола Голубець
На прикінці XVII ст. згадується часто в актах Успенського Брацтва маляр Олександер Ляницький, творець, знищених сьогодня, настінних фресків т. зв. Несторовичівської камяниці, при вул. Бляхарській. До недавна іще чарували вони око принагідне відвідувача камяниці інтензивністю свого кольориту та своєрідним обєднанням старого, іконописного стилю з реалізмом плястики й рисунку.
Видатним майстром свого часу мусів бути надворний маляр короля Собіського «Василь зі Львова», що малював портрети, баталії та релігійні картини. Один з його портретів короля зберігається у фльорентійській галєрії Уфіці. Розвіяна наукою легенда звязувала імя Василя зі Львова з іконостасом церкви в Краснопущі; можливо, що дещо з його робіт дасться колись розпізнати в мальовилах королівського замку й «колєгіяти» в Жовкві.
З цілої низки українських малярів Львова XVII ст. варто тут згадати - Евстафія, маляря «ляндшафтів» (краєвидів), які він у 1647 р. возив на продаж у Молдавію, маляря кімнатних тапет («колтрин») Івана Лукашевича, автора збережених до нас панорам Атонської гори та Єрусалиму з 1691 р., Малиновського, та Шпанієля Миколу, що в 1635 р. малював іконостас для церкви в Романові. З позальвівських малярів того часу згадаємо Павла Габрійовича, підписаного на північному одвірку т. зв. Богородчанського іконостасу, як автора малярських і сницерських робіт, Олексу Гощовського, що в 1646 р. був надвірним малярем перемиського владики, Роєвича, підписаного на одному з «празничків» іконостасу в Камінці Волоській, Гавриїла Качмаря («Богоявлення» Нац. Музею у Львові з 1684 р.), Матвія Усіяновського («Страшний Суд» тогож Музею з 1691 р.), сливицького маляря Леонтія Ружицького та лаврівського маляря Ісаю Герасимовича з Риботич, де в XVII ст. витворилася своєрідна «іконописна артіль», яка засипала своїми іконами всі довколишні відпусти та ярмарки.
Мабуть настаршим із збережених до нас памятників західньо-українського малярства ренесансової доби є іконостас церкви св. Пятниць у Львові. Поміщений в церкві, якої будова закінчилася в 1646 р., він викликає вражіння старшого від церкви. Обємом і скількістю картин (70) він найбільший поміж своїми славними сучасниками - рогатинським та богородчанським. Його архітектоніка, як і різьбарська декорація обрамування, видержані в спокійному, ренесансовому стилю. Барокове є в ньому тільки завершення з овальними картинами «пророків» та Розпяттям посередині. Крім цього кілька первісних картин його партеру, заступлено підчас обнови в 1870 р. новими, кисти місцевого іконописця Качмарського. Незаторкнутими реставрацією залишилися тут натомість зображення первосвящеників на діяконських вратах, одвірки всіх трьох воріт й медаліони на «царських» та ікони Богородиці і св. Параскевії з «житіям» у медаліонах. Намісні ікони Христа й Богородиці старі, але підмальовані. Горою першої кондигнації біжить фриз «Господніх празників» з «Тайною Вечерою» над царськими вратами. «Празнички» розмежовані ажурними кольонками. Середущу крндигнацію займає Христос-цар в окруженні Богородиці, св. Івана й ангелів, а на право й ліво від нього дванацять апостолів, розміщених по одному в поздовжних рамах з ренесансовими архівольтами. Горою апостолів біжать «Богородичі празнички», а завершують іконостас «пророки» з пергамінами в руках, в овальних рамах, украшених уже бароковою різьбою. Посередині «пророків» у поздовжному овалю «Воскресення», а над ним Розпяття з «предстоящими», Богородицею й св. Іваном.
Тематика й розподіл зображень пятницького іконостасу становлять уже остаточний етап розвитку українських іконостасів. В порівнанні з другими іконостасами XVII ст. пятницький зберігає в собі багато з первісної іконописної традиції. Монументальність поодиноких постатей, приписана канонами тематика зображень, як теж скромність у користуванні скульптурною орнаментикою, зраджують в ньому майстра чи майстрів «старої школи», але вже пройнятих впливами західнього, головнож флямандського малярства.
Другий з черги монументальних іконостасів Галичини - рогатинський, датований 1649 риком, має в собі теж багато з поваги і спокою ренесаисового мистецтва. Про нього висловився польський дослідник культури В. Лозіньскі так: «Колиб який небудь памятник міг дійсно послужити доказом для тих, що припускають існування окремої, оригінально виробленої української школи у візантійському малярстві, колиб котрий памятник міг набавити клопоту тих, що на основі дотеперішних даних (1887 р.) не хочуть у це повірити, то власне рогатинський іконостас. При всій згідности зі скодифікованою на Атонській Горі традицією техніки й подробиць, якаж внутрішня ріжниця, який відскок від візантійського духа в характері й охопленню індивідуального моменту! Є це твір у візантійській манері, але не візантійський. Форми виломлюються з обрисів усвячених традицією, лінія стає гнучкою, пливкою, обіймає постаті, мов емаль. Тут уже помітне визволення від формулок закляття, під яким візантійство вязнило кисть своїх мистців. Ця Богородиця з своєю мягкою позою, з тим чарівним наклоном голови, той архангел Михайло повен руху й життя, ті постаті святих, що розумінням, лінією й подробицями окрас одягу нагадують мистців німецького, релігійного малярства XVI ст. а все те на тлі орнаментики, повної ренесансових мотивів, чиж це не переконуючий доказ замітної модифікації візантійської школи - модифікації оригінальної й творчої?»
Справді, невеликий розмірами, але досконалий в своїй архітектониці, скульптурній декорації й малярстві іконостас церкви св, Духа в Рогатині, це один з репрезентативних памятників галицького малярства ХVІІ ст.
Найпопулярнішим і дотепер найкраще обслідуваним зпоміж великих іконостасів Галицької В олости ХVIІ ст. є «Богородчанський», а поправді «Манявський», бо виконано його в 1698-1705 рр. для славного Манявського Скиту. До Богородчанської церковці св. Трійці дістався він дорогою купна, по касаті Манявського Скиту в 1785 р. Тут він перебув до світової війни. Врятований зпід обстрілу московських військ, якийсь час переховувався у Відні, поки не опинюся в Національному Музею у Львові, як депозит богородчанської парохії. Чоловіком, що «відкрив», описав і забезпечив богородчанський іконостас перед можливістю знищення, був польський археольог-аматор гр. Войтіх Дідушицький. Захоплений чаром цього величавого памятника нашої старої образотворчости, писав його «відкривець» В 1880 р.:
«Богородчанський іконостас не є зівсім відокремленим явищем. Є це одначе вершок українського мистецтва, й мабуть нема йому рівні на всьому просторі українських земель». Є він памятником мистецтва, якому «належиться назва відрубної школи й то не іншої, як старо-української. Це мистецтво, притримуючись ритуальних, церкозних припилів, тільки ступнево перемінюваних під впливом Заходу, досягло зівсім нового способу відтворювавдя традиційних сцен. Бачимо на них живих людей, повних правди й чару, деколи навіть одягнених у місцеві костюми. В глибині картини виступають дивні» серед золотого, багато орнаментованого поля, по мистецьки мальовані краєвиди; інтензивний кольорит насичує мініятурно-читко трактовані подробиці, а деякі композиції творяться зівсім свобідно, хоча певна, східня празничність придає тим картинам архаїчної
