В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Іван виховувався в школі-інтернаті в Чорнобилі, а благословіння на творчість одержав від Максима Рильського, якому надіслав свій вірш. Не міг сподіватися Максим Тадейович, що саме цьому обдарованому юнакові судиться скласти перший правдивий життєпис видатного поета (книжка «Жага»). Та і трудовий шлях, як мовилося, був щедрий на терни. Людина чутливої душі, він був свідомий того, що відміряно йому в цьому світі небагато. Десь за рік до фатального дня чітким розгонистим пером виповів свою останню волю, скріплену, як написав, «Печаллю мого згасаючого серця». Вірний, щирий син своєї «малої батьківщини» — невеличкого села Краснопілки, заповідав поховати «в могилу до моєї нещасної матері — до неї я повернуся після цієї короткої прогулянки…» А звертаючись до тих, хто був найближче йому, написав такі слова прощання: «Спасибі всім, до кого я горнувся, побіля кого серцем стрепенувся». Тож серед найближчих згадаймо тітку Ганну, яка стала йому другою матір’ю, її дочок Тетяну та Любу. Це біля їхньої хати в Краснопілці спинився сумний кортеж із Києва, в кімнаті, куди залюбки забігав хлопчаком, перебув останню ніч серед рідних, близьких у скорботній тиші й мерехтінні свічок… Востаннє були коло нього сестри Віра, Ольга, брат Володимир, побратим Анатолій Шаламай з родиною… Горнувся Іван до щирих людей, зі студентських літ близько спілкувався з Нілою Підпалою (нині в меморіальному музеї М. Рильського, який вона очолює, зберігається зжовклий аркушик з теплими словами майстра про вірш ще школяра Івана Ільєнка), Еммою Бабчук, Діаною Сливинською, Лідою Харчук, Людмилою Зінчук, В. Недільком, І. Семенчуком. Пізніше співпраця поєднала його з Олексою Мусієнком, Сергієм Білоконем, Миколою Жулинським, Сергієм Гальченком. А коли сталося так, що він опинився без роботи, а, отже, за наших умов без шматка хліба, попри застереження обачних адміністраторів, таку відповідальність узяв на себе письменник Володимир Югов, належно оцінивши і творчі можливості Івана Ільєнка, і його чесноти. Ще замолоду заприязнився з колегою по літстудії при видавництві «Молодь» поетом Юрієм Капланом, творча доля якого в чомусь схожа з Івановою: лиш з відродженням України, через два десятиріччя, мав змогу сповна явити свою творчу потугу. Саме Юрій Григорович, вірний давній дружбі, узявся здійснити видання цієї книжки.

Це, зрозуміло, лише окремі штрихи до небуденної постаті нашого сучасника, скромна данина пам’яті друга, колеги по праці в «Літературній Україні».

Отож — перед вами книжка «В пазурах у двоглавого». Читаючи її, ви не тільки ознайомитесь з непростими, здебільшого трагічними сторінками історії до 1917 року (а ще попереду — понад сім десятиліть червоної більшовицької наруги, влади, яка найжорстокіше здійснювала ту ж таки імперську колоніальну політику Росії царської). А також усвідомите, яку величезну працю здійснив автор. На жаль, ми не мали змоги вмістити представлену ним бібліографію, якою творчо скористався під час роботи над книжкою. А ще відчуєте, що спілкуєтесь з людиною, яка пропустила болі, горе свого народу крізь душу і серце, глибоко перейнялася усім, що зазнала Україна в пазурах двоглавого, пізніше під червоним стягом. Воздвиг він цим і собі рукотворний пам’ятник, якому судиться, віриться, довге життя, — книжку, яка повніше розкриє очі тим, хто ще не скинув облуду минулого, допоможе очиститись від вад, які вкорінились у наш народ за століття визиску й рабства, повніше усвідомити свою відповідальність за подальшу долю України. З цією метою й написана ця книжка.

Спасибі, Іване, вічна тобі шана, слава і пам’ять.

Вітольд Кирилюк ВСТУП

Історична наука Російської імперії та її підфарбованої модифікації — СРСР була слухняною прислужницею правлячої еліти та її верхівки — від самодержавців-монархів до не менш владних генсеків.

Класичним прикладом апологетики російського імперіалізму може служити витяг із вступу до «Истории государства Российского» М. Карамзіна:

«Погляньмо на простори цієї унікальної держави: думка ціпеніє; ніколи Рим у своїй величі не міг рівнятися з нею, пануючи від Тібру до Кавказу, від Ельби до пісків африканських. Чи не дивно, як землі, розділені вічними перешкодами природи, незміренними пустелями і непрохідними лісами, холодними і гарячими кліматами, як Астрахань і Лапландія, Сибір і Бесарабія — могли дати одну державу з Москвою. А чи не менше чудова мішанина її мешканців, багатоплемінних, різно-видих і так віддалених одне від одного ступенем освіти? Подібно, як Америка, Росія має своїх диких. Подібно іншим країнам Європи, має плоди довготривалого суспільного життя. Не треба бути росіянином: треба тільки подумати, щоб із цікавістю читати перекази народу, який відвагою і хоробрістю здобув панування над дев’ятою частиною світу, відкрив країни, нікому до того часу не відомі, і просвітив їх Божественною вірою — без насильства, без злодійства, що їх вживали інші ревнителі християнства в Європі та Америці, а єдино кращим прикладом»

«Без насильства, без злодійства», «єдино кращий приклад» — усе це з арсеналу агресивної імперської доктрини, якою впродовж століть освячувалися експансіонізм та месіянізм, підпиралися легенди про добровільне й неминуче входження в лоно ненаситної метрополії багатьох народів.

Навіть В. І. Ленін «натхненник і організатор», кажучи компартійним стереотипом, новітньої радянської імперії, назвав царську Росію «тюрмою народів». Щоправда, швидше задля компрометації того розхитування, ніж для унеможливлення подібної тюрми за нового ладу, вже під обільшовиченим скіпетром.

Ще до середини тридцятих років радянська історіографія, не заперечувала хижацької суті імперського орла, не міфізувала з нього такого собі голуба миру і вселенського доброчинства, як повелося пізніше.

Пригадаймо бодай побіжно хронологію нарощування Московської держави, а від Петра І — Російської імперії.

За Івана III — агресія проти Новгорода і його завоювання. Московитяни велися з небаченою жорстокістю, прокотилися землями Новгородської республіки «вогнем і мечем». Таким же чином «приєднано» до Московського князівства за М. Карамзіним «богомерзкую Тверь» (1485 р,), за Василія III — Псков (1510 р.), «богопротивную Рязань» (1520 p.), Північне князівство (1523 p.). За Івана Грозного — Казанське (1552 р.) та Астраханське (1556 р.) татарські царства, Сибірське царство (1582–1583 p.p.). Далі: підкорення Калмикії (1665 p.), Башкири (1686 p.). За Петра І завойовано Естонію і Латвію (Ливонію), частину Фінляндії. Проникнення в Середню Азію. Привласнення кавказького узбережжя Каспію. За Катерини II — до російської карти доточено північне узбережжя Чорного моря, Крим, правобережну Україну, Білорусію, Литву