Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» - Дар'я Бура
— Він після школи йі ліцею в армії ж два роки відслужив, то трохи знав, що до чого, не такий зелений в тому був, але все одно: де в армії служити й пару разів на полігоні постріляти, а де на війну їхати.
Сашко тяжко зітхнув і скривився на обличчі.
— Ну але потім водієм майже весь час працював, таксував трохи, то з армією справи не мав. Воно й забулося за стільки років.
Олег переважно був на «нулі», зрештою, у 2014-му чи не всі ходили поміж куль за крок від смерті. Дзвонив нечасто, але звітував, що живий-здоровий.
— Там не завжди був зв’язок, але ми шукали з ним змоги якомога частіше зідзвонюватися або бодай списатися есемесками, ну хоч якось, — пригадує Олександр і бере до рук телефон, на якому так і не зміг видалити ні братів номер, ні його короткі повідомлення з фронту. — Не скажу, що він приховував від мене те, що бачив на війні, ні, він говорив майже все, що по суті можна було, ну там, звісно, без усіх жахів.
Та в одній із останніх розмов наприкінці серпняОлег був відвертішим, ніж завжди.
— Саша, тут справді дуже страшно... — зізнавався Олег трохи захриплим голосом.
— У вас хтось загинув? — з острахом перепитував Саша, бо думав: а що може бути найстрашніше?
— Ну... як тобі сказати, — бомблять добряче, Саш... всяким, то я про зброю, про міни.
— Ну то вертайся звідти, чуєш? Не рискуй! — строго тоді запропонував брат, маючи надію, що Олег думав про те ж саме, але Саша помилявся.
— Та ні, Саш... я своїх не кину...
І братів голос ніби потонув удалині.
— Але ж там — пекло! — скрикнув Саша. — Своїх не кину, — ще раз повторив «Вишня», і зв’язок зник.
Ці братові слова «своїх не кину» і досі відлунюють у Олександровій пам’яті; він каже, що не забуде їх, доки й житиме.
Про те, що трапилося в день Олегової загибелі, його брат знає лише від побратимів, які вижили 5 вересня — «айдарівців» і десантників «вісімдесятки».
— Хлопцям, як мені переповіли вже, надійшла інформація, що на Веселій Горі, що поблизу Щастя, з’явився сепаратистський танк, і його група відправилася в тому напрямку, щоб цю техніку знищити. Це було бойове завдання його підрозділу. А коли вони поверталися, то український блокпост із нашим прапором уже зайняв російський спецназ. Про це ні Олег, ні його побратими не знали, їм не доповіли, не попередили. Коли їхні авто зупинилися на цьому вже ворожому місці, то постовий підійшов до машини з насправді простим і буденним питанням — «Кто?»
Наші ж, і гадки не маючи, що це ворог, сміливо відповіли — «Айдар». І це слово спрацювало як «в атаку». Хтось із терористів одразу дав команду «вогонь!», і наших стали розстрілювати. Той бій тривав близько півгодини, і з групи «айдарівців» майже ніхто не вижив. А невдовзі після цього терористи виклали відео, як вони вбивають наших хлопців і хизуються цим. Знущаються з тіл уже загиблих і допитують півживих. А на фоні лунали одиночні постріли... Ну... ви розумієте, що то були за постріли. То були три дні жаху, ніхто з хлопців не давався чути...
Саша відвернув обличчя, щоб я не побачила, як на його очах з’являються сльози.
— Знаєте, я телефонував до всіх, кого знав, чиї телефони знаходив, до всіх, хто міг сказати ну хоч щось, хоч якусь інформацію. Всі мовчали. Усі. Дзвонив і до Києва — до начальника штабу. Тільки за три дні, восьмого вересня, я дізнався, що Олег загинув у тому бою. З усіх, хто загинув тоді під Цвітними Пісками, можна було впізнати, здається, тільки трьох хлопців: точно знаю, що нашого Олега, Андрія Атаманчука й командира групи Андрія Юркевича — «Грізлі». Можливо, іще когось... Решту ці виродки просто попалили. Після переговорів тіла наших обміняли на третій день. 33 тіла. Їх захоронили невідомими в Старобільську, там таке є кладовище, посеред лісу. Рідним привозили, грубо кажучи, мішки з тілами, з кусками тіл, попіл, кості, м’ясо... були тільки співпадіння експертиз ДНК — вже через місяці після того. Вони не бачили своїх хлопців, хоронили й не бачили...
Олега ховали разом з Андрієм Атаманчуком у Луцьку, за тиждень після трагедії — 11 вересня 2014-го. Вони загинули в одному бою, пліч-о-пліч.
ВІКТОР КУМЕЦЬКИЙ («КУМ») (11.02.1973 — 05.09.2014). Батальйон «Айдар»
Воювати «Куму» судилося два тижні: згодом дуже коротко його друзі-«айдарівці» розповіли Руслані, що того чорного 5 вересня 80-ка і «Айдар» потрапили в засідку і їх розстріляли бойовики. Віктор не вижив. Його тіло тоді навіть одразу й не знайшли. Все, більше нічого про той бій жінка не знала.
— Невідомість... від першого дня, коли чоловік пов’язав себе з війною, нас переслідувала страшна й колюча невідомість: спершу узагалі не знали, де він, потім — куди їх відправляють. Зникнення зі зв’язку, зникнення безвісти і... смерть, як з’ясувалося, через кілька годин після розмови з ним, коли ми так довго говорили. Коли так хотілося слухати одне одного. Може, то і був знак?.. — Руслана задумалася і закотила рукави свого військового кітеля. — Із 5-го вересня «абонент не міг прийняти дзвінка», і тоді я одразу побігла під 5-ту школу, до Самооборони, шукала тих самих «айдарівців»: може, вони що знають.
Віктор Кумецький із побратимами
«Сьогодні вранці під Веселою Горою відбувся бій, де загинуло дуже багато наших хлопців — «айдарівців» і десантників 80-ки. Ви тримайтеся», — ніби звітували вони й ніби готували до поганої новини. Здавалося, Руслана мала б йти звідтіля повністю розбитою горем, але вона тоді була впевнена, що то якась помилка і що Віктора не може бути серед тих хлопців.
— Ну, й час то був такий, коли багато чуток ширилося про масові розстріли, вбивства, полони, а потім їх спростовували — на наступний день чи через два-три. Я на це і надіялася. Я налаштовувала себе, що то просто чутки, неперевірена інформація. Але Віктор не вийшов на зав’язок ні шостого, ні сьомого, ні восьмого вересня: і за кілька днів до жінки прийшло усвідомлення, що «айдарівці» вже все знали й казали правду.
— І знову чекання, невідомість — аж до грудня, допоки не почали брати аналізи ДНК. Тоді взяли в мами та
