Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Отже, в першій частині тому на новій методологічній основі розкриваються процеси історичного розвитку слов’ян на території Південно-Східної Європи й України зокрема. Аналіз та класифікація пам’яток рубежу і І тис. нашої ери з урахуванням нововідкритих слов’янських пам’яток V ст. дозволили шляхом ретроспективного порівняння вирізнити ті культури та елементи у лісовій та лісостеповій смугах України, що можуть бути пов’язані із слов’янським етносом у більш ранній час. Дніпро-Дністровські групи носіїв цих культур можна розглядати як далеких предків українського народу. Картографування цих пам’яток визначає регіони, що входили до складу слов’янської прабатьківщини. При цьому встановлено, що в першій половині І тис. и. е. із слов’янами на території України в різний час жило германське, балтське, іраномовие, фракійське населення. Це знайшло своє відображення в археологічних матеріалах.
Значна увага приділена також проблемі Великого слов’янського розселення, коли слов’янські племена з’являються в глибинних районах Балканського півострова на півдні, доходять до балтійського узбережжя на заході, заселяють верхів’я Дону і Волги на сході. У другій половині І тис. н. е. розселення слов’ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Одночасно велике розселення слов’ян започаткувало процеси формування слов’янських, у тому числі східнослов’янських, народів.
На території України на рубежі VII—VIII ст. в результаті соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства відбуваються помітні зміни в матеріальній культурі. На основі празької, пеньківської та колочинської культур виростають райковецька на Правобережжі, волипцевська та роменська культури на лівому березі Дніпра. В межах цих культурних ареалів формуються нові племена і племінні союзи, які зафіксовані на сторінках літопису. Нові археологічні матеріали дозволяють по-новому осмислити витоки процесів поділу східних слов’ян на три народності. Зокрема, визначити місце склавинів як предків тієї групи слов’ян, що взяли участь у формуванні українського народу.
Процеси формування слов’янства відбувалися у тісних взаємозв’язках із сусідніми народами. Тому проблемам взаємовідносин слов’ян з сусідніми південними і західними цивілізаціями, починаючи від кельтів і закінчуючи Візантією, присвячена належна увага. Авторський колектив не обминув історичних подій, часто надто драматичних, які найчастіше розгорталися на південних рубежах українського лісостепу і були пов’язані зі східними кочовими племенами. Викладені факти відображають реальну історію народів Східної Європи і спростовують спроби підміни одної етнічної групи іншою, наприклад слов’ян — гунами.
Питанням походження і ранньої історії слов’ян присвячено чимало фундаментальних праць. В українській науці це передусім роботи видатного історика М. Є. Грушевського, мовознавця й археолога В. П. Петрова, археологів В. В. Хвойка, М. Ю. Смішка, В. Д. Барана та ін. Серед російських вчених визначний внесок у вивчення слов’янського етногенезу зробили археологи П. М. Третяков, В. В. Седов, І. П. Русанова, історики В. Д. Королюк, Г. Г. Літаврин, мовознавці О. О. Шахматов, Ф. П. Філій, О. М. Трубачов. Серед зарубіжних науковців не можна не згадати П. Шафарика, Л. Нідерле, Й. Поуліка, Б. Хроповського, Т. Лер-Сплавинського, Г. Ловмянського, В. Генселя, К. Годловського, Й. Германа та ін.
Проблеми праісторії слов’янства належать до числа найактуальніших у вітчизняній науці, оскільки саме територія України знаходилась у центрі слов’янської прабатьківщини. В Інституті археології НАН України колективом відділу археології ранніх слов’ян провадяться дослідження пам’яток ранніх слов’ян, опрацювання здобутих даних, а також їх історико-культурна інтерпретація.
Значне місце в роботі займають питання соціально-економічного розвитку слов’ян переддержавного періоду. Широкі польові дослідження ранньослов’янських поселень разом з писемними джерелами відкрили можливості нових методологічних підходів до вивчення слов’янських суспільних структур, зокрема слов’янської общини — верві. Широко розкрито духовний світ слов’ян, наповнений новими фактами, які в міру проведення археологічних досліджень постійно зростають.
На рубежі VIII—IX ст. в результаті тривалого розвитку східних слов’ян, збагаченого впливами сусідніх народів, у Середньому Подніпров’ї склалось ранньодержавне утворення «Руська земля». Рівень його політичної організації був вищим порівняно з союзами племен попереднього етапу. Рання Русь об’єднувала в єдиній політичній структурі вже кілька літописних союзів племен. Йдеться, насамперед, про полян, сіверян, древлян, можливо, південних дреговичів.
Процес становлення східнослов’янської державності набув якісно нового змісту наприкінці IX — на початку X ст., коли в Києві утвердилась князівська династія Рюриковичів, а Південна і Північна Русь склали єдиний територіальний і адміністративно-політичний простір.
У вітчизняних писемних джерелах нова держава виступає під назвою «Русь» або «Руська земля», в іноземних — «Русь». В історичній літературі найчастіше трапляється термін «Київська Русь», хоч вживаються також «Давня Русь» і «Давньоруська держава».
Така термінологічна розмаїтість зумовлена не лише потребами пошуку найприйнятнішої наукової дефініції для перших століть української державності, але, на жаль, і певними ідеологічними настановами. В радянський час термін «Київська Русь», що був результатом кабінетної творчості істориків Москви і Санкт-Петербурга, несподівано зазнав репресій. Особливо запопадливими були цензори і редактори в Україні, які старанно вилучали нібито націоналістичний термін «Київська Русь» і заміняли його нейтральними — «Давня Русь», «Давньоруська держава». В іноземній історіографії фігурують терміни «Київська Русь», «Руська держава», «Русь», «Київська держава».
Дещо випадають з цього ряду праці істориків української діаспори. Спершу вони, очевидно, під впливом М. С. Грушевського, широко використовували у своїх дослідженнях термін «Русь-Україна», а згодом взагалі почали обходитись без слова «Русь», заміняючи його словом «Україна». Їх видання рясніють дефініціями — «княжа Україна», «хрещення України», «українські язичницькі боги», «українські князі». В наш час щось подібне відбувається вже й в Україні.
Треба сказати, що жодної необхідності в цих нових термінах немає. По-перше, їх не знають стародавні джерела, а по-друге, саме через це вони не стільки утверджують українців у правах на києворуську спадщину, скільки дискредитують цю засадно правильну ідею.
Ситуацію не рятує і словосполучення «Русь-Україна», яке стало часто вживаним у наш час. Такої назви в минулому не було. Посилання на авторитет М. С. Грушевського щонайменше некоректні. Так він найменував свою багатотомну працю, яка висвітлює історію і Русі, і її спадкоємниці України. Що ж стосується праці, присвяченої тільки Русі, то вона названа істориком «Київська Русь».
Не може вважатись коректним і намагання ряду істориків обмежити територіальний зміст поняття «Київська Русь» лише межами сучасної України. Така тенденція не є науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Упродовж IX—XIII ст. Русь становила територіально окреслений і цілісний державний організм. На першому етапі існування Русі (з кінця IX по 30-і рр. XII ст.) її політична форма являла собою ранньофеодальну монархію з певними
