Велика історія України - Микола Голубець
Доля Галичини
В куди тяжчому положенню аніж Гетьманщина а навіть Правобічна Україна, найшлася в XVII-XVIII ст. Галичина. Умови політичного життя не дали тут змоги повстати й оформитися такій верстві, як козаччина, вони теж дуже скоро обезброїли останки української шляхти, ослабили міщанство й духовенство та непосильним ярмом лягли на шиї селянства.
«Віра й нація руська» були боєвим гаслом львівського міщанства ще протягом цілого XVII ст. Для нього воно жертвувало й далі майном, здоровлям і життям, для нього нехтувало особистими почестями й вигодами, через нього теж опускалося чимраз нище по щаблях суспільної драбини й економічного добробуту. Нарешті забракло терпцю й сили. Тому, що слабше - корилося або й зраджувало «віру й націю руську», що сильніше, більш підприємчиве - емігрувало. Здебільша на схід, у Придніпрянщину, що почала нове життя під охороною козаччини. Галичани взагалі, а львовяни зосібна, були тими, що підняли культурно-національний рух Києва XVII ст. до вершин, так само, як західньо-українського, галицького походження була помітна не так своєю скількістю, як якістю частина козацької єрархії. Зискує на цьому Східня Україна, але Захід безсумнівно тратить. Паде шкільництво, а з ним тратить церква свою рушійну силу; західньо-українське друкарство нидіє, не виходючи поза вузькі рямці церковщини - богослужебні книги стають одинокою літературою й лектурою західньо-українського читача.
Хмельниччина
Раз тільки блиснуло сонце на західньо-українському обрію, коли в 1648 р. підступили під Львів полки Хмельницького. Сокаль, Тернопіль, Рогатин, Товмач, Заболотів, Янів, Городок, Яворів, Калуш, Дрогобич, оце список галицьких міст, які тоді підняли прапор повстання, що йому щиро й діяльно співчував столичний Львів, не кажучи вже про галицькі села, які з живловою силою кинулися тоді на своїх ворогів і гнобителів. Та Хмельницький завернув зпід Львова й залишив розбурханий край на поталу ворожої пімсти. Хто в тому часі не втратив душі, той втратив віру в рештки надії на визволення. Другий прихід Хмельницького під Львів у 1655 р. привітала Галичина зловіщою мовчанкою. Не відгукнулася вона, коли 1672 р. станув під Львовом Дорошенко, а коли нарешті в 1745 р. добилися українці до міської ради у Львові, то вони репрезентували вже не «руську націю», а розбиту й приборкану, віроісповідну громаду.
Унія
Польський уряд, навчений досвідом підчас Хмельниччини, подбав про те, щоби Західня Україна не піддержувала звязків з рештою матірнього пня й православним закордоном. Для цього в 1676 р. варшавський сойм, під загрозою кари смерти й конфіскати маєтку, заборонив православним виїздити з краю, а в першу чергу зноситися з православним патріярхатом. Всі церковні справи віддано в беззастережне розпорядження місцевих владик, що схилялися до унії, або приняли її - явно чи потайки.
Правою рукою польської влади в справах західньо-української церкви був львівський владика Осип Шумлянський (1667- 1708). З роду уніят, замолоду «товариш панцирної роти» й близький чоловік Яна Собіського, для того, щоби дістатися на львівське владицтво приняв православє. Зробив це, очевидно, нещиро, бо вже в 1677 р. написав до папи лист про свою готовість вернути на унію, а тимчасом робив заходи, щоби до неї приєднати решту владик і духовенства. Однодумців найшов він у кандидаті на перемиське владицтво - Інокентію Винницькому, та унівському архимандриті Варлаамі Шептицькому. Для обміркування справ унії скликав польський король у 1680 р. церковний собор у Львові, але Шумлянський, знаючи, що з унії, на соборі, нічого не вийде, не приняв у ньому участи. Зате він працював для унії потайки. Пропонуючи на владицтва людей прихильних унії, виєднуючи користи й привілеї уніятському духовенству, він рівночасно затирав всякі формальні ріжниці поміж унією й православєм. Для себе придбав Шумлянський прибутки з маєтностей і манастирів київської митрополії, спорожненої по Йосифі Нелюбовичу Тукальському (1663-1675), що за свою українську, державницьку політику, опинився в тюрмі. Повівши таку підготовчу політику, Шумлянський зважився нарешті в 1700 р. явно приступити до унії. Грунт під унію був справді підготований і протести проти неї належали до виїмків. Запротестувало м. і. львівське Успенське брацтво, але Шумлянський, напавши з жовнірами польського коронного гетьмана на Успенську церкву, вирубав церковні двері й відслужив Богослуження після уніятського обряду. Брацтво всеж таки не піддалося й протривало в православію до 1708 р. Одиноким заборолом православя в Галичині залишився тільки Великий Скит у Маняві. Оснований в 1611 р. приятелем Івана Вишенського - Йовом Княгиницьким, він видержав на раз занятому становищі аж до свого скасування, уже за Австрії в 1785 р.
В перемиській єпархії принято унію в 1691 р. за Інокентія Винницького, якого наслідник міг уже в 1761 р. похвалитися, що в його єпархії нема вже ні одного православного. Волинська (луцька) єпархія і перейшла на унію в 1711 р. З того часу унія стала пануючим обрядом на цілій Західній Україні, а в половині XVIII ст. пробувала навіть поширитися на приналежній до Польщі Київщині. Мало не два століття боротьби з нею, як з авангардом польщини, виснажили західньо-українське громадянство до решти. Колиж вона все таки, «правим і лівим» перемогла і вдомашнилася, стала черговою ознакою «віри й нації руської», як колись було нею православє.
Опришківство
Подібно, як на Придніпрянщині народні маси протестували проти свого поневолення гайдамацькими повстаннями, в Галичині прийняв цей рух форми й назву опришківства. Вдомашнилося воно головно на Покуттю, де в карпатських лісах, на молдавсько-угорському пограниччю, найшло собі безпечний захист. Як гайдамаччина на Придніпрянщині, так опришківство в Галичині старалося використовувати пригожі для себе моменти внутрішнього розладдя й заворушень. Особливо сильно змоглося опришківство в перших десятиліттях XVIII ст., коли Польщу непокоїли шведи та хвилювала боротьба Станислава Лєщинського й Августа Саксонського за польський престіл. Використали теж опришки пізніші замішання в Польщі за Августа III.
В противенстві до придніпрянської гайдамаччини, що в моментах свого найбільшого напруження набірала військово-політичного характеру, покутське опришківство не виходило поза межі й форми розбійницької партизанки. Опришки нищили майно поміщиків, по словам народньої поговірки «брали в багатих, а давали вбогим», тобто в той дикий спосіб, пробували зарівнювати ріжниці соціяльного й маєткового стану. Очевидно, практичний успіх з такого «вирівнування» був мінімальний, але переляк, що його кинули опришки на «панів», не залишився без деякого впливу на уклад відносин. В страху перед опришками, «пани» й урядники
