Велика історія України - Микола Голубець

Писар, що його чужинці звали «канцлером», виконував функції міністра закордонних справ. Його ознакою була державна печатка. Обозний, що в стислішому розумінні завідував артилєрією й військовими кватирами та постачанням, у дальшому сповняв службу міністра військових справ. Суддів було звичайно при гетьманові двох. Вони вирішували спірні справи цивільні й карні, деколи зїздючи на місця. У XVIII ст. генеральний суд став колєгіяльним і був найвищою апеляцією для справ, вирішуваних у полкових і сотенних судах. Відзнакою суддів була «комишина» або «суддівська тростина», звана деколи «суддівською ліскою». Двох осаулів, хорунжий та бунчужний, становили прибічний штаб гетьмана, без точніше означених функцій. У XVIII ст. повстав уряд генерального підскарбія.

Весь той штаб генеральних старшин, що був своєрідним кабінетом гетьманських міністрів, обирано разом з гетьманом, але він мав право робити переміни в його складі.

Як гетьман, так і генеральні старшини отримували річну плату та прибутки з т. зв. «рангових маєтностей».

На прикінці XVII ст. гетьманові належалася плата в 1.000 золотих червоних, генеральному писареві 1.000 зл. польських, суддям по 300 золот. і т. д. Але в основу старшинського добробуту лягли «рангові маєтности», тобто землі привязані до поодиноких достоїнств. На гетьманську булаву йшли прибутки з чигиринського староства, а потім з «гадяцького ключа». Окремі маєтности були привязані до полковницьких булав та сотенних пірначів.

Полки

Вся територія Козацької Держави, була поділена на полки. За Хмельницького було їх шіснацять; по відокремленню Правоберіжжя, лівобічна Гетьманщина мала їх десять: київський, чернигівський, стародубський, ніжинський, прилуцький, переяславський, лубенський, гадяцький, миргородський і полтавський. Полковник був не тільки військовим начальником козачого відділу даної території, але й її цивільним адміністратором. При ньому був штаб полкової старшини з такимиж назвами, як при гетьманові, але з обсягом влади, обмеженої тільки до території полку. В свою чергу полк ділився на 10-20 сотень, що під адміністративним оглядом відповідали повітам. Сотник був заразом сотенним суддею, тому штаб сотенної старшини був той сам, що при гетьмані й полковнику, тільки без судді.

Особливою категорією козацьких старшин були т. зв. «бунчукові товариші». Не маючи очеркнених обовязків, вони перебували біля гетьмана («під бунчуком») як старшини для особливих доручень. Гідности бунчукових товаришів були більш почесного характеру й носили їх переважно заслужені полкові чи сотенні старшини. Подібно, як при гетьманеві були «бунчукові» так при полковнику бували «значкові товариші», що сповняли туж саму функцію, що «бунчукові» при гетьмані. Гетьманській владі, через полковників і сотників підлягали всі міста й містечка в межах Гетьманщини, за виїмкою тих, що правилися магдебурським правом.

Військо

За Хмельницького було 60.000 постійного, козацького війська, але по розєднанню України на право- й лівобічну. Гетьманщина мала право утримувати 30.000 реєстровиків. Крім реєстрових козаків були ще затяжні, платні війська, звані «сердюками» або «компанійцями». По договорам з Москвою тих військ повинно було бути при гетьмані по полку, а в дійсности їх бувало більше. Виговський перший вчинив спробу створити з найманого елєменту регулярне військо й для цього затягнув під свої корогви багато чужинців, головно сербів. Чужинецькими фахівцями поповнювалися кадри козацької старшини. Вони українізувалися й були прародичами цілої низки українських, аристократичних родів. Основою козацького війська та його боєвої тактики була піхота. Слабо в нас була розвинута кіннота, дарма, що козаки вирушували в похід кінно, а народня традиція не уявляла собі козака інакше, як на коні. Добірна й гарно обставлена була козацька артилєрія.

Скарб

За Хмельницького перейшли на власність Української Держави т. зв. королівщини, тобто державні добра, та маєтности католицьких манастирів і польської шляхти, що їх Хмельниччина змела з лиця землі, або виперла поза межі Гетьмадацини. З земель, на яких відновлено знищене народнім повстанням господарство, «меди, чинші, пастви й аренди бралися на Хмельницького». Не вдалося за те Хмельницькому перепровадити постійного оподаткування селян і міщан, а весь прибуток до гетьманського скарбу обмежувався до мита, податку з млинів, рудних копалень та монопольних оплат з меду пива й горівки, дьогтю та тютюну. Вони доходили до 100.000 червінців річно. Дуже часто гетьманський уряд віддавав державні монополі в аренду приватним підприємцям, або громадським установам.

Торговля

В міру того, як викликане Хмельниччиною, революційне хвилювання заспокоюється, вертає до нормального стану українська торговля. Дорогою на балтійські пристані, а головно Кенігсберг і Данціг, ідуть з України в широкий світ сирівці в заміну за промислові вироби щоденнього і вибагливого вжитку. Безпосередні торговельні звязки єднають Гетьманщину з Польщею, Литвою й Московщиною, а згодом з Кримом, Волощиною й Туреччиною. Одним з головних центрів торговлі Гетьманщини стає Стародуб.

Суспільні кляси

Визвольний зрив Хмельниччини змів з лиця української землі горстку чужинецьких магнатів-можновладців й помітну частину чужої шляхти. Зате шляхта, що з вибухом повстання оповілася за Хмельницьким і приняла діяльну участь в революції, врятувала своє становище й маєтности. Вона поповнила ряди нової козацької аристократії, що остаточно зрівнялася в правах і привілеях з давньою шляхтою.

Зразу козацькі вольности були здобутком повстанчих мас - кожен, що з зброєю в руці станув під прапором Хмельницького, ставав вільним козаком, заслуженим для відродженої Української Держави. В народі, а потім в історичній традиції поширилося переконання, що «козацькою шаблею були скасовані» всі нерівности суспільних станів. І справді, в перших роках революції воно так виглядало. Але вже на прикінці гетьманування Хмельницького, українське громадянство різничкується, й вертає до вихідних, суспільних норм.

Владу й керму в державі захоплює козацька старшина - і та, що виросла з визволеного українського селянства й та, що перекочувала з старого шляхетського табору. На перших порах революції одних і других виносила на верх особиста талановитість, освіта, хоробрість та заслуга. Але вже чергове старшинське покоління, що формально дійшло до влади з вибору чи гетьманського назначення, в дійсности опирало свою карієру на родових традиціях і здобутих в часі революції маєтках. З штабу дієвих старшин створюється поволі окрема, особливо привілейована кляса, до якої доступ стає чимраз трудніший. Володіючи власними родовими чи набутими, а крім цього «ранговими» маєтностями, ця молода українська аристократія дуже скоро вживається в спосіб життя й користування добрами давньої шляхти. Хмельниччина розгромила чужинецьку шляхту, але витворила свою, що не гірше від чужинецької, починає визискувати селянські робучі руки. Хмельниччина, не могучи змінити основ господарства й економії, в суспільну єрархію внесла тільки переміну осіб, а не устрою. Місце колишніх магнатів заняла тепер старшинська верхівка, місце шляхти козацька вільна верства. А хоч на тій переміні зискала селянська маса деякі пільги, то тільки хвилево. Поворот до давньої панщини пішов повільним, але невідхильним