Велика історія України - Микола Голубець

Решту запоріжців, що піддалися москалям, переведено в свобідних («казьонних») селян, або затягнуто в полки «пікінєрів». Землі запоріжської старшини поконфісковано й обдаровано нею царських підлизнів. Князі Вяземський та Патьомкін стали тоді панами велитенських лятифундій, в сотні тисячів десятин. Перепало тоді 35.000 десятин і бувшому гетьманові Розумовському. До 1784 р. роздано поміщиками біля пяти міліонів десятин землі, разом з поселеними на них хліборобами. Хто не відрікся землі, попав у кріпацьке ярмо, що перед ним тікав на Запоріжжя. Решту вільних земель заселено чужинцями - сербами, болгарами, вірменами, а головно німцями. В 1789 р. примандрувала сюди м. і. секта пруських менонітів, що діставши грошеву допомогу, довічне звільнення від військової служби й трицятилітнє звільнення від податків, дістали по 65 десятин на душу, найкращого чорнозему на Хортиці та на Дніпрових берегах. В половині XIX ст. було вже на давньому Запоріжжі до 100.000 німецьких, добре загосподарених кольоністів. «А на Січі мудрий німець картопельку садить»… співав потім Шевченко. Вільні колись землі Війська Запоріжськогр перейменували на «Новоросію» й віддали в управу генералові Патьомкіну, що мав їх загосподарити. Озброєний широкими повновластями; й величезними капіталами, він почав закладати нові міста (Херсон, Миколаїв, Катеринослав) та села, деколи переборщуючи в усильности, з чого й пішла приповідка про «патьомкінські села», тобто такі, що існували тільки в уяві князя, або на папері. Протягом десятиліть до решти заселено й загосподарено вільні запоріжські землі, при чому чужинецькі зайди утворили тут доволі помітний відсоток населення.

Нова Січ

Біля 5.000 запоріжців, що вспіли продертися крізь перстень військ Текелія, помандрувало човнами й суходолом на південь, до турецької границі. Опинившись у Білгороді (тепер Акермані) над Дністровим лиманом, вони вислали послів до турецького султана з просьбою приняти їх у турецьке підданство. Султан погодився й відступив запоріжцям лиман Дунаю на поселення. Тут і повстала Нова Січ… за Дунаєм.

Нова Січ, розкинута на просторих островах дунайської дельти, зорганізована по давним, запоріжським зразкам, зразу розросталася. За рік було вже в ній 7.000 запоріжців, а їх число збільшувалося з дня на день новими втікачами з Запоріжжя, Гетьманщини та Правоберіжжя… Злякався того царський уряд і почав робити заходи над розбиттям нової, січової організації. Оголосив амнестію для запоріжців, а рівночасно натискав на турецький уряд, щоб цей не дозволив козакам турбувати московського пограниччя. Та коли запоріжці ввійшли в збройний конфлікт з т. зв. «некрасівцями», тобто донськими козаками, що ще на початку XVIII ст. виемігрували з над Дону й поселилися над Дунаєм, то частина запоріжців покинула в 1785 р. гирло Дунаю й переселилася до Банату на австрійській території. Тут промучилися вони, під тиском австрійської урядовщини до 1812-13 рр., коли то вернули на Дунай, в Добруджу. Остаточно розправившися з «некрасівцями» якийсь час жили вони своїм життям у тій Новій Січі. Як колись, над Дніпром, було в них 38 курінів, були слободи й хутори для жонатих запоріжців, була своя церква й манастирський захист на… Атоні. Але і життя було ненормальне. Часті турецько-московські війни примушували їх боротися по турецькому боці, проти своїх земляків і одновірців. А що московська агітація за поворотом запоріжців до дому не вгавала, то випадки переходу більших і менших груп поза кордони гетьманщини ставали чимраз частіші. Колиж у 1828 р. почалася турецько-московська війна й запоріжці дістали від турецької влади мобілізаційний наказ, прихильно до москалів настроєний кошовий Осип Гладкий, зібрав біля 500 своїх однодумців і разом з запоріжськими клейнодами перейшов на московський бік. Він допоміг москалям переправитися через Дунай, за що був щедро нагороджений, але загнав у біду запоріжців, які залишилися на турецькому боці. Тих, що зявилися на мобілізаційний приказ, турки арештували, Січ зруйнували, а кого в ній захопили, повбивали. Розлючені турки вирізали й українське, хліборобське населення Добруджі. По скінченні війни, арештованих запоріжців випустили з тюрми, але про відновлення Запоріжжя не могло бути й мови. Хто міг, вернув потайки додому, а хто залишився в Добруджі, на ріллі чи при рибальському неводі. Запоріжці, що під проводом Гладкого піддалися москалям, дістали по скінченні турецько-московської війни землі над Північним берегом Озівського моря й під назвою «Озівського Війська» проіснували до 1865 р. як погранична сторожа.

Кубанська козаччина

Царський уряд, зруйнувавши Запоріжську Січ у 1775 р., дуже скоро пожалував свого нерозважного кроку. Потреба в військовій організації, якою було Запоріжжя, не дала заступити себе регулярним військом у безустанних воєнних сутичках з Туреччиною. Колиж за Дунаєм станула Нова Січ, москалі рішили протиставити їй якусь противагу. Тому вже в 1776 р. проголошено формування двох «пікінєрських» полків, у які, в першу чергу, створено доступ колишнім запоріжцям. Колиж організація пікінєрів не йшла, колишній, запоріжський старшина Сидір Білий дістав доручення зформувати чисто козацький відділ. В 1784 р. оформилося нарешті Божське Козацьке Військо, якому відведено землі поміж Богом і Дністром. В 1791 р. боролися божські козаки, під проводом полковника Антона Головатого з турками. На усті Дніпра здобули вони фортецю Березень, чим причинилися до здобуття Очакова. За хоробрість дістали від москалів щедрі нагороди й нову назву «Війська вірних чорноморських козаків». В 1792 р. переведено чорноморців на Кубань, де вони заснували місто Катеринодар. Було їх тоді до 7.000, а коли до них почали приставати втікачі з Задунайської Січі, сила їх помітно зросла. Якийсь час звали себе кубанці «Буджацьким, або Усть-Дунайським Козацьким Військом».

В основу організації нової козаччини лягли старі традиції й звичаї Запоріжжя, але вже в новій формі. В першу чергу кубанські козаки закинули запоріжську безженність і замісць жити по курінях, почали жити хуторами і слободами, що їх звали «станицями». В 1813 і 1832 рр. переведено тут козаків з козацьких полків колишньої Гетьманщини, а в 1832 р. на те, щоби приспішити заселення Кубані, набрано на Україні дівчат і послано чорноморцям. На Кубань тікали й селяне; їх хоч і не записувано в козацькі реєстри, всеж таки залишувано вільними хліборобами. В 1864 р. перейменовано чорноморців на Кубанське Козацьке Військо, але рівночасно влито в них багато неукраїнського елєменту з так званих «лінейних», московських козаків. Зчасом обмежено їх автономію, а давні клейноди й деякі залишки в устрою й організації перемінилися тільки в зовнішну, декоративну форму, насправді вже регулярної частини московської армії. Зате, коли вибила для України Велика Година, серед кубанців віджили старі запоріжські традиції