Повна академічна збірка творів - Григорій Савич Сковорода
Чиста птица голубица таков дух имѣет:
Буде мѣсто гдв не чисто, тамо не почіет.
Развѣ травы и дубравы, и сѣнь єсть от зноя:
Там пріятно и прохладно мѣсто ей покоя -
є цитатою з курсу поетики Кониського.
З-поміж інших письменників кола Києво-Могилянської академії, що справили вплив на Сковороду, слід назвати Варлаама Лащевського. У своїй візії «Брань архистратига Михаила со Сатаною» Сковорода цитує по пам'яті чималу пісню (п'ять строф із початком шостої) «Плачущая неплоды» ("Кто даст мив крилѣ нынѣ? Кто даст посребрённы?.."), зазначивши на берегах: "Сія пвснь взята из трагедо-комедіи, нареченныя «Гонимая Церковь». Жена апокалипсная там, гонима змієм, поет пѣснь сію, или хор. Есть сіє милое твореніе Варлаама Лащевскаго, учившаго в Кіевѣ и бого-словію с еврейским и еллинским языком, и бывшаго предводителем в послѣднем исправленіи Библіи. Почи архимандритом Донским. Вѣчная память!". А трохи далі Сковорода цитує й «Пвснь побѣдную» ("Пой и воспой, коль благ Бог твой!..") з цьо-го-таки твору Лащевського. Три строфи канта «Плачущая неплоды» Сковорода подає (зі змінами) також у діалозі «Потоп зміин».
Зі скарбниці сталих виражальних засобів українського літературного бароко Сковорода черпав і свої найулюбленіші образи: "море", "берег", "дзеркало", "світ-театр" тощо. Навіть ті з них, які були взяті з репертуару філософсько-богословської чи риторичної топіки, можна збагнути лише на тлі "горизонту сподівань" старої української літератури. Наприклад, попри те, що картини "психомахїї" є добре знаними ще від часів Пруденція, сковородинське уявлення про глибинне єство духовного життя людини ("Каждый же человѣк состоит из двоих, противостоящих себѣ и борющихся начал, или естеств: из горняго и подлаго, сирѣчь из вѣчности и тлѣнія. Посему в каждом живут два демоны, или ангелы...: ангел благій и злый, хранитель и губитель, мирный и мятежный, свѣтлый и темный... Справтеся, о други мои, с собою, загляньте внутрь себе. Ей, сказую вам: увидите тайную борбу двоих мыс-ленных воинств... Обѣ сій армій, как потоки от источников, зависят от таковых же, двоих своих начал: горняго и долняго, от духа и плоти, от Бога и Сатаны, от Христа и Антихриста") належно увиразнюється тільки на тлі тих яскравих картин "духовної війни", що їх змальовували у своїх творах Кирило Ставровецький, Іпатій Потій, Віталій Дубенський, Антоній Радивиловський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Симеон Полоцький, Іван Максимович, Стефан Яворський, Йоасаф Горленко чи Паї-сій Величковський. Або взяти славнозвісну сковородинську сентенцію "Всякому городу нрав и права". Дарма, що цю "посполиту приповість" можна тлумачити, скажімо, як рефлекс латинського lex et regio52, - у старій Україні її вважали за річ питомо українську. Не дурно ж бо "Що город, то норов" трапляється вже в першій збірці українських приказок та прислів'їв, яку на зламі ХѴП та ХѴІП століть уклав мандрований чернець Климентій Зиновіїв, а задовго до Климентія цю приказку, прямо покликаючись на звичаї та обичаї українців, використав Петро Могила у своєму польськомовному богословсько-полемічному трактаті «Літос» ("кажуть же українці: що город, то норов"). З другого боку, такий украй далекий від світу українських "посполитих приповістей" сковородинський образ, як "Епикур - Христос", теж постає на Грунті старої української літературної традиції, а саме - моди тогочасних письменників розглядати сюжети поганської міфології та історії немовбито "другий Старий Заповіт" і порівнювати Христа з Орфеєм, Геркулесом, Персеєм, Фемістоклом чи Олександром Македонським. У всякому разі, Микола Сумцов мав усі підстави назвати Сковороду "останньою розкішною квіткою" культури старої України.
Своєю чергою творчість Сковороди справила значний вплив на нову українську літературу. Письменниками-"сковородинцями" були вже її зачинателі Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ'яненко. Сковорода відіграв помітну роль і у творчості українських романтиків: Миколи Костомарова, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя. Наприклад, Шевченко ще з дитинства знав псальми Сковороди. Перегодом він читав і його листи, оприлюднені на сторінках «Украин-ского вестника». Серед Шевченкових знайомих були Платон Лукашевич, син друга Сковороди Якима Лукашевича, та Олексій Капніст - син перекладача Сковороди Василя Капніста. Тож навряд чи випадково христологічні ідеї Шевченкових «Неофітів» так нагадують сковородинську "теологію хреста", а картину людських "разнопу-тій", що на ній засновується похмурий філософічний початок комедії «Сон»:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком За край світа зазирає..., -
Шевченко вперше побачив у псальмі "Всякому городу нрав и права..
Від часу появи багалїївського видання творів Сковороди (1894 р.) рецепція його ідей та образів новою українською літературою набуває ще більшого розмаху. Наприкінці XIX - на початку XX століття творчість Сковороди привертала пильну увагу таких видатних тогочасних письменників і публіцистів, як Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Марко Кропивницький, Іван Нечуй-Левицький, Микола Євшан, Андрій Товкачевський. А під час українських національно-визвольних змагань та "червоного Ренесансу" 1920-х років Сковорода поступово перетворюється на справжній символ нашої культури. На ту пору до Сковороди звертаються Павло Тичина й Михайло Івченко, Микола Хвильовий і Микола Зеров, Віктор Петров і Микола Філян-ський, Гнат Хоткевич і Валер'ян Поліщук. Відтоді й аж до сьогодні "сковородинство" є однією з визначальних рис нашого новітнього письменства. Назагал, коли мова заходить про традиції Сковороди в українській літературі ХІХ-ХХІ століть, слід згадувати також творчість Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, Івана Карпенка-Карого, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Катрі Гриневичевої, Сергія Пилипенка, Михайла Драй-Хмари, Леся Курбаса, Івана Багряного, Остапа Вишні, Дмитра Дон-цова, Михайла Ореста, Євгена Маланюка, Миколи Бажана, Олекси Стефановича, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Максима Рильського, Василя Барки, Василя Мисика, Василя Симоненка, Івана Драча, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Миколи Вінгра-новського, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Василя Стуса, Валерія Шевчука, Ігоря Калинця, Романа Андріяшика, Олеся Бердника, Богдана Рубчака, Віри Вовк, Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Івана Андру-сяка, Назара Федорака, Тані Малярчук і багатьох інших. Та й сам образ Сковороди досить часто зринав у творах українських письменників від початку XIX століття. Першим його спробував був змалювати ще Василь Наріжний у своєму популярному романі «Російський Жільблаз» (1814 p.). Трохи перегодом Ізмаїл Срезневський друкує на сторінках «Московского наблюдателя» біографічну повість про Сковороду «Майоре, майоре!» (1836 p.). Улітку 1855 року, перебуваючи в Новопетровському укріпленні, Тарас Шевченко написав повість «Близнята», в якій Сковорода постає втіленням добрих традицій старої України. На початку 1870-х років Павло Білець-кий-Носенко оприлюднює в Києві свої
