Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський

У сих вказівках я вичисляв тільки головнїйше. Зрештою наші відомости про круг писань, які обертали ся в давнїй нашій суспільности, дуже неповні: переважну масу ми маємо в пізнїйших рукописях XIV-XVI в., і між ними є, безперечно, дуже богато відписів з ранїйших кодексів, що для нас не заховали ся. В сїм напрямі дослїди й відшукування серед пізнїйших копій того, що належать давній Руси, що йно ідуть, і то дуже поволї. Тому вказане мною як певне для давньої руської книжности, треба уважати тільки частиною того, чим в дїйсности ся книжність розпоряджала.

Особливо прикро се дає себе відчувати на пунктї тих перекладів сьвітських творів, що могли обертати ся в давнїй Руси і впливати на місцеву лїтературну творчість. Перше місце між ними займає Александрія — перерібка псевдо-Калїстенового романа про Олександра. Вона звістна була на Руси в кількох редакціях, і для XIII в. знаннє її можна напевно констатувати; роман оповідає про походженнє Олександра від єгипетського царя, його походи і побіди і чуда, які він бачив на Сходї. Пізнїйше її витиснула друга редакція, в середновічнім рицарськім дусї, що з'явила ся на славянській мові, як думають, десь в XIII-XIV в. і тодї ж могла стати звістною і на Українї. З значною правдоподібністю можна вже в староруських часах припускати істнованнє перекладів т. зв. Девґенієвого Дїянїя — візантийського героїчного епосу на тлї візантийсько-арабської боротьби Х віка; герой його зветь ся Діґеніс Акріт — відти назва сеї поеми, звістної на Руси в перекладах аж двох редакцій, коротшої й ширшої. Правдоподібне також істнованнє в тих часах перекладу Слова о премудрім Акирі (візантийського первовзору арабської казки про царя Сенхариба з Тисяча і одної ночи) та оповідання про Індийське царство, з західно-европейських оповідань про пресвитера Іоана, в коротшій верзії, що, як догадують ся, прийшла на Русь в сербськім перекладї і увійшла потім в склад Александрії. Всї отсї три оповідання знайшли ся в однім збірнику з Словом о полку Ігоревім. Можна також думати, хоч з меньшою певністю, що вже в сї часи — в XIII і на початках XIV в., були звістні на Руси ще: звістний роман про Варлаама й Йосафата (індийська повість про Будду в християнській перерібцї, що інтересовала численними своїми притчами, вплетеними в роман); Стефанїт і Іхнїлат (візантийська перерібка індийських казок про зьвірів, де героями виступають два шакали, що й дали своє імя книзї — Калїла-ва-Дімна, Щирий і Лукавий); талмудична повість про Соломона і Китовраса, котрої інтерес обертаєть ся коло ріжних загадок; подоріж трох монахів до Макария римського і подоріж Зосими до Рахманів — повісти що стоять в звязку з Александрією й оповіданнями про Індийське царство. В складї Хронїки Манасїї містила ся „Троянська історія” Дареса Фріґійського, але час, коли вона з'явила ся на Руси, лишаєть ся неясним.

На границї сьвітської повісти й богословської лїтератури стоїть лїтература апокрифічна. Тут маємо ряд зближених до повістевої лїтератури таких апокрифічних повістий і поем як Откровеніє Авраама, Смерть Авраама, Суди Соломона, евангелия Никодима і Томи, видїннє Ісаії про небо, видїннє ап. Павла — в нїм між ин. плач природи перед богом на чоловіка, Хожденія Богородицї по мукам — поетичні твори, які мають лише дуже слабку опору в св. Письмі; подорож св. Агапія до раю, Житиє и хожденіє св. Отца Нифонта, Житиє Андрія Юродивого, Житиє Теодори — повість про воздушні митарства і т. и

Уставити, які з сих творів уже в XI-XIII вв. були звістними в українських землях, не всюди можливо. Взагалї круг апокрифічної лїтератури, звістний на Руси в тих часах, не можна докладно уставити. Безперечно, вона почала приходити на Русь від перших початків християнства, з Болгарії й безпосередно з Греції, була широко росповсюднена й мала значний культурний і лїтературний вплив на Руси. Але уставити, який запас сеї апокрифічної лїтератури обертав ся на Руси в сих часах, XI-XIII в., поки що неможливо. Бо хоч ми маємо індекси апокрифів (уже в Сьвятославовім Ізборнику 1073 р. і пізнїйше), але сї індекси не наші, а грецькі, потім болгарські, і тільки в пізнїйших індексах XV-XVI вв. можна шукати реальних вказівок на ту апокрифічну лїтературу, яка обертала ся у нас дїйсно. Недавно була зроблена проба сконстатувати, які апокрифи були звістні на Руси в XI-XII в., на підставі Данилового Паломника, але непевним зістаєть ся, що втягнув Данило в свій твір з апокрифічної лєктури, а що взяв з устних оповідань, які чув під час подорожи. Безперечно, що до розповсюднення апокрифічних відомостей, котрими Данилів Паломник незвичайно богатий, сей Паломник через свою популярність дуже причинив ся; безперечно, що взагалї паломники причиняли ся дуже сильно до популяризації апокрифічних мотивів — але запозичували їх переважно дорогою устною. В письменности лишаєть ся констатувати знайомість апокріфів на підставі захованих рукописей. З них до XII-XIII вв. зачисляють: Хождениє Богородицї по муках, Ісаїно видїннє, подорож Агапія до раю, Протоевангелиє Іакова, Посланиє Пилата до Риму, повість Афродитіана про чудо в Перській землї, смерть Авраама. Розумієть ся, се маленька частина того, що дїйсно циркулювало на Руси в тих віках.

Примітки

1) Перегляд питання в прим. 32.

2) Візантийське маістр (μαίστωρ, magister) — учитель, провідник — очевидно перейшло й на Русь, і відти вийшло пізнїйше московське „мастер” в значінню учителя читання (не від нїмецького Meister).

3) Про орґанїзацію шкільництва в сучасній Візантиї див. особливо статї цитовані в т. І c. 468.

4) Іпат. c. 81.

5) Ся звістка, як місцева традиція, на мій погляд, зовсїм певна; її маємо в двох кодексах 1 Софійської (Оболенского й Карамзина — c. 136), Тверській c. 146, Никонівській І, 79. Натомість зовсїм неавторитетною амплїфікацією виглядають слова Никонівської (І c. 58) додані до оповідання про заходи Володимира: ”и бысть множество училищъ тЂхъ же всЂхъ учителей грамотныхъ призываше митрополить и наказываше православіє и благочестіє крЂпко соблюдати и безумныхъ рЂчей и неподобныхъ ошаяти ся; и бысть отъ сихъ множество любомудрыхъ философовъ”. Пор. Степенную книгу I с. 143.

6) II с. 349 (ed. Bonn).

7) Див. низше с. 476-7.

8) „Ученіе” Кирика надруковано в Трудах московського общества исторіи и древностей т. IV, але з „дуже сумнївного кодексу”, як підносить Срезневский